Достоєвський. Неформат

До Федора Достоєвського театр завжди ставився двояко. З одного боку, чимало режисерів намагалися перенести його епічні полотна на театральну сцену, а з іншого — навіть якщо ці потуги з професійного погляду виявлялися цілком пристойними, лише одиниці з цих спектаклів затримувалися в репертуарі надовго. Глядач в усі часи волів бачити на сцені видовище, а філософія Федора Михайловича пасувала, швидше, театру авторському, який працює для свого нечисленного глядача і на територію театру популярного не зазіхає. Остання прем’єра в Театрі драми і комедії на Лівому березі довела, що і з таким серйозним автором, як Достоєвський, можна й навіть треба розраховувати на аншлаг та солідні касові збори.

Додати Федора Михайловича до репертуару Театру драми і комедії режисер Олексій Лісовець вирішив за допомогою «Села Степанчикова та його мешканців». Його вибір цілком зрозумілий: погодьтеся, цьому творові ще зі шкільної лави ми симпатизували значно більше, ніж тим–таки «Братам Карамазовим». Та й головного героя не треба було довго шукати, Олексій Лісовець відразу визначився, що Фома Опіскін — це Лев Сомов і ніхто інший. Власне, з погляду акторської перспективи «Село Степанчикове...» взагалі виглядає привабливо: що не персонаж — то характер і колорит. І цією особливістю твору Лісовець скористався сповна, розподіливши акторів на ролі з максимальною точністю. Владна генеральша Крохоткіна, яка навіть в інвалідному візку може нагнати страху на підлеглих і власного безкінечно доброго, але нерішучого сина (Анатолій Ященко), — Неоніла Білецька; екзальтована й недалека дама з приданим Тетяна Іванівна — Тетяна Круликовська; матуся й син Обноскіни, майстри запопадливості, яка аж ніяк не заважає їм при можливості повернути ситуацію на свою користь, — Олеся Жураковська та Михайло Досенко, відставний поручик Мізінчиков, що якимось дивом опинився в домі Крохоткіних і тепер шукає варіанти для покращення свого матеріального становища — Михайло Кукуюк, юнак строкатої зовнішності Відоплясов, лакей за призначенням і поет–невдаха за покликанням, він пише і пише свої «Воплі», мріючи про всенародну славу, — Віталій Салій... Людина, яка заволоділа симпатіями всіх цих дуже різних персонажів, мусить мати неабияку харизму і володіти талантом переконувати у своїй неперевершеності. Саме з таким Фомою Фомичем, демагогом–пройдисвітом і владикою душ людських одночасно, познайомив глядачів Лев Сомов. Він — соліст, прем’єр, унікум, інші — вдячна публіка, готова ловити кожне його слово. Разом зі своїми стільчиками цей імпровізований «партер» пересувається навколо Фоми Фоміча, раз по раз перериваючи його палкі спічі оплесками. Аби тримати увагу публіки, Сомов–Опіскін перетворюється то на злостивого карлика, то на всепрощаючого священнослужителя, який поблажливо ставиться до людських слабкостей, а то й на Наполеона, що не може втриматися від того, аби не окинути втішеним поглядом своїх «полонених». Сам Достоєвський повернув сюжет таким чином, що замість викриття та вигнання Фома Фомич остаточно утверджується в образі шляхетного героя, благословляючи закоханих, які ніяк не могли подати руки один одному. У цій частині вистави Лев Сомов дозволяє собі саркастично–патетичні інтонації, які підкреслюють абсурдність усього, що відбувалося, і, судячи з усього, відбуватиметься й надалі у домі Крохоткіної.

Ця наскрізна думка спектаклю підтримана і в сценографії Олега Луньова. Дерева й трава, що ростуть на даху, заґратоване й закладене цеглою вікно, лавка, прибита до фасаду за два метри від землі... Все перевернулося у цьому домі з ніг на голову, все якось нелогічно і неправильно, хоча окремо ці предмети виглядають природно.

Достоєвський за Лісовцем не завжди схожий тільки на Достоєвського. Іноді він нагадує іронічного Чехова, іноді — спостережливого Островського чи флегматичного Тургенєва... «Якщо хочете дізнатися, як я страждаю, запитайте у Шекспіра, він вам розповість у своєму «Гамлеті» про стан моєї душі». Воістину, цей мудрий про­йдисвіт Опіскін — герой не лише Федора Михайловича, а й усієї російської літератури.