Вернісаж під обкладинкою

28.11.2012
Вернісаж під обкладинкою

Цього літа («УМ» від 25 липня) ми писали про фотохудожника Василя Пилип’юка, рекордсмена з випуску власних світлярських альбомів. Трохи менше книжок мають Євген Дерлеменко, Юрій Николишин, Сергій Тарасов. До таких передовиків фотомистецького книговиробництва належить і Сергій Удовик. Торік у нього вийшов 300–сторінковий альбом «Україна. Країна і люди», а оце — «Київ» із серії «Міста України» (обидва видання — К.: Ваклер).

Коли рівень майстерності Василя Пилип’юка взяти за певний еталон, то Сергія Удовика можна вважати його успішним учнем. З кожною новою книжкою бачимо опанування усе ширшим фаховим спектром. Як і «учитель», він тепер демонструє вправне володіння різноманітними техніками, зокрема і такими складними, як панорамний міський пейзаж (до того ж в усіх специфічних ракурсах — з нижньої точки, фронтальний, зверху) та нічна зйомка. Причому, демонструє виразне прагнення надати світлинам «малярського» відлуння, перетворити їх на «гравюри» чи «акварелі».

С. Удовик починав як ретельний фіксатор архітектурних комплексів у їхній типовій (тобто найбільш пізнаваній) репрезентації. Тепер же його вабить не так поверховий туристичний погляд, як усамітнені медитації киянина, що знає місця, рідко відкриті приїж­джому, але не менш привабливі за титульні столичні краєвиди (наприклад, зйомка Русанівки або Китаєвого). Камерність вигідно змінює парадність, і у контексті загалом туристичної книжки цілком органічно виглядають навіть репортажні міні–цикли (як–от зроблений під час Маланки) або й просто гарні молоді обличчя.

В альбомі «Україна. Країна і люди» автор уперше вводить, сказати б, виробничий блок: фіксація не дозвілля, а роботи. Можна точити теоретичні суперечки щодо доцільності такої точки зору у виданні, адресованому насамперед безтурботно налаштованому читачеві–глядачеві, але, хоч як дивно, саме маленька серія з шахтарського побуту Горлівки — чи не найпривабливіша у книжці. А панорама териконів, що стилістикою нагадує похмурий Мордер з фільму «Володар перснів», — справжній фотошедевр автора.

Відтак можна зробити втішний висновок: туристична книжка (принаймні у виконанні С. Удовика) відходить від банального формату фотореєстру історико–архітектурних пам’яток, наповнюється суто людською тональністю й ексклюзивністю погляду. Значна кількість уміщених в обох фотоальбомах робіт набуває самодостатнього мистецького звучання; вони годні розцвітити сірий будень не лише з книжкового розгорту, а й у приватному інтер’єрі. Іншими словами, фотомистецтво потроху повертається під палітурку.

Те саме можна сказати і про фотоальбом Ігоря Красовського «Крым глазами любви» (Симферополь: Салта). Хоч в анотації зазначено, що видання здійснене передовсім для «презентації туристичних можливостей регіону», авторська майстерність та його справді «закохані очі» перетворюють більшість сторінок на віртуальний вернісаж вибагливого пейзажного світлярства. Ай–Петрі, Балаклава, Демерджі та інші відомі туристичні об’єкти постають казковою terra incognita (дивним чином при цьому не втрачаючи впізнаваності). А фірмовою фішкою майстра є, так би мовити, «макропортрети» морських хвиль та надвечірнє і ранкове різнобарв’я неба, що змушує пригадати Рерихівську палітру.

Інший тип поліграфічного буття фотомистецтва пропонує Ігор Гільбо: виявлення додаткових смислів знімка внаслідок поєднання його з ретельно дібраним текстом. Цього року в нього вийшло дві такі книжки (обидві — К. : Оптіма). «Шекспір на Майдані» — це репортаж про емоції, що вирували 2004–го в Києві. Понад сорок років І. Гільбо зберігає вірність чорно–білій фотографії, яку деякі дослідники вважають (порівняно з кольоровою) філософією світлярства. За всієї репортажності циклу, майстер намагається підкреслити театральність дійства (саме у шекспірівському розумінні — як драму життя): ретельно компонує кадр–мізансцену, прискіпливо моделює гру тіней. Саме ім’я великого драматурга надає знімкам глибокого резонансу, але якість перекладів сонетів, на жаль, не адекватна якості фотоматеріалу, не кажучи вже про поетичний оригінал.

Друга сьогорічна фотокнижка Ігоря Гільбо — «...К печке задом». За жанром вона найближче стоїть до «історії повсякдення»: вибрані фотографії, що ілюструють розмисли над пережитим — у Києві; в Мурманську, де довго жив; у різних куточках світу, де неоднораз бував. Ось, наприклад, розгорт із чотирьох світлин із життєпису рідних, що мешкають під російським Новгородом, і короткий текст, що за своїм драматизмом сягає, може, і Шекспірового регістру: «Тетя Тоня, Тонюшка. Родила и выростила семерых детей. Все разъехались. Младшая, Валентина, поездила в молодости, вернулась с мужем и живет там уже более тридцати лет. Тетя Тоня умерла; мужа Валя нечаянно из ружья застрелила; сын Саня вырос, женился, жена умерла, женился снова. Недавно разбился на снегоходе насмерть, оставил много детей...»

Власне, фотографії І. Гільбо можна умовно поділити на три групи. Перша — фіксація незавершеної миті, коли ніби відчуваєш, як рухається час: що було до клацання затвору, і що неодмінно настане по тому. Цей ефект присутності дуже нагадує стилістику кращих зразків школи National Geografik. Друга група творів — цілком протилежна: зосередження на незмінності Часу (в тому сенсі, що нема нічого нового під Місяцем). Фотограф знімкує вікно своєї веранди або горіх на подвір’ї у різні пори дня і року — так колись прославився французький живописець Клод Моне своїми копицями сіна та Руанським собором. І, нарешті, портрети–характеристики відомих людей — Параджанова, Антонова, Товстоногова: видатні пози видатних особистостей. Цікаво, що ці досконалі знімки зроблені за 30 років до Ігоря Гайдая з його проектом «Українці. Початок ІІІ тисячоліття».

Підсумок усіх цих рефлексій такий: книжковий ринок засвідчує повільний, але наполегливий рух українського фотомистецтва до його сучасного світового стандарту.