Полювання на рабинь

09.11.2012
Полювання на рабинь

Часто дівчата не хочуть повертатися додому і продовжують працювати в борделі. (сайту globalist.org.ua.)

Львів’янин Ігор Гнат разом iз товаришами впродовж тринадцяти років визволив із сексуального рабства 34 жінки. І все це — на свій страх та ризик, адже за роботу не отримує ні платні, ні закордонних грантів. Утiм українок, задіяних у сексіндустрії за кордоном, у сотні разів більше. Ось тільки цей фах вони обирають свідомо — в борделях платять більше, ніж за догляд стареньких.

Нині — наречена, завтра — повія

«Так, я з України. Ні, я не займаюся проституцією», — саме так дедалі частіше доводиться відповідати українкам за кордоном, коли вони подорожують чи намагаються найнятися на роботу. Тавро повій міцно приліпилося до наших співвітчизниць. І невипадково, закордонні борделі аж кишать українськими жрицями кохання, пояснює Ігор Гнат, директор Регіонального центру соціальної адаптації, а за сумісництвом визволитель жінок, котрі потрапили у сексуальне рабство. Утiм це не завжди добровільний вибір. Через наївність, довірливість, недосвідченість чи ще бозна–які причини дівчина може потрапити у сексуальне рабство: стати жертвою садиста чи сутенера, який виставлятиме її на трасі. Таких жертв насправді одиниці, але саме їм допомагає пан Ігор зі своїми товаришами. А почалося все 1999 року.

«Довгий час мені доводилося їздити за кордон, і я бачив, як наші люди залишаються там сам на сам зі своїми проблемами. Навіть земляки не поспішають допомагати, — розповідає Ігор Гнат. — Тринадцять років тому зовсім випадково нам вдалося допомогти одній жінці. Ми її забрали, відвезли додому, передали батькам. Я навіть і не думав продовжувати цю роботу. Але мама цієї жіночки розповіла багатьом людям, хто їм допоміг. І до нас прийшла ще одна жінка, а потім — ціла родина, пізніше — сестра ще однієї дівчинки. Так пішло і поїхало. Відтоді ми розшукали 34 жінки. Цьогоріч повернули лише одну, але шукали її довго — майже рік. Хоча бувають випадки, коли на пошуки йде й три роки».

На жаль, найчастіше дівчата потрапляють у біду через власну легковажність, бажання швидко заробити чи знайти собі закордонного нареченого. «Вона думає, що влаштує собі класне життя, але нічого безкоштовно не буває, — продовжує пан Ігор. — Переважно це дівчата з освітою, які закінчили якщо не вуз, то принаймні училище чи технікум. В Україні роботу знайти важко, а хочеться вчитися, добре одягатися або для повного щастя не вистачає машини–квартири. Звісно, пошук роботи починається ще тут. Батьки переважно намагаються відмовити від такого кроку, але сусідка, яка вже багато років «там» працює і добре заробляє, стає вагомим аргументом на користь закордонної поїздки. Та ж сусідка зазвичай і допомагає знайти роботу. Дівчата відкривають візи, їдуть до Італії, Іспанії, Португалії чи ще кудись, а замість омріяного казкового життя доводиться доглядати діда–маразматика: мити, памперси міняти, підтирати, годувати з ложки. Усе це швидко набридає і хочеться знайти іншу роботу, адже довкола вирує життя. А тут ще й несподіване кохання, і вона вже мріє, як з італійським бізнесменом йде під вінець у білосніжній сукні. Замість найманої кімнатки і чужого діда — віла на морському узбережжі, власний автомобіль, бутіки, прислуга. Спочатку італієць обіцяє допомогти знайти кращу роботу, потім запрошує на вікенд, а вже ввечері красень–наречений перетворюється на албанця–работоргівця, а дівчина — з принцеси на Попелюшку. Від господаря нічного клубу чи сутенера він отримує обіцяний гонорар і зникає з грошима, а завтра він шукатиме вже нову «наречену». Дівчина ж змушена відробити те, що за неї заплатив господар.

«Піджени пару дівчат, я тобі заплачу»

Із работоргівлею пов’язано багато міфів, зокрема, що живий товар коштує десятки тисяч доларів, позаяк такий бізнес пов’язаний із багатьма ризиками. Натомість пан Ігор це спростовує, і каже, що далеко не завжди йдеться про великі гроші чи цілу мафіозну структуру, адже заробляють на работоргівлі й українці. «Є людина за кордоном, яка має нічний клуб чи є звичайним сутенером, — веде далі Ігор Гнат. — У нього є знайомий в Україні, якому він телефонує і каже: «Піджени мені пару дівчат, а я тобі заплачу. Той по селу пройшовся: «Дєвкі, хто хоче за кордоном працювати? Файні гроші будуть». Дівчат п’ять вискакують: «Ми хочемо. Поїхали!» За кожну завербовану платять по 200 чи 500 доларів — як домовлялися. І все. Серйозний кримінал не буде з цим зв’язуватися. Хоча у світі цей бізнес за прибутковістю вважають третім після торгівлі наркотиками і зброєю».

Пан Ігор переконаний: примусово нікого вивезти неможливо, адже не так легко перетнути кордон. Часто буває так: якщо спочатку дівчину примушують працювати у борделі, то вже згодом, зрозумівши, що ця робота легша і значно прибутковіша, вона охоче продовжує цим займатися. А насправді небезпечно — опинитися у лабетах садиста, який може посадити на ланцюг чи замкнути у клітці як тварину, змушуючи виконувати всі його сексуальні збочення, без скарг і нарікань, інакше на непокірну чекають нелюдські покарання. Не кращий варіант — сутенер, котрий своїх рабинь виставляє на трасу. Такі дівчата здебільшого не отримують платні, крім того, ризикують, що невдоволений клієнт може побити чи «нагородити» венеричною хворобою чи СНІДом.

«Я не супермен»

На работоргівлі нині не піаряться хіба ліниві. Десятки фондів, жіночих організацій здобувають гранти, отримують кошти на роботу з протидії работоргівлі. Відтак усе зводиться до надання консультацій, випуску буклетів про работоргівлю з контактними телефонами українських консульств в усіх куточках планети. Реально ж пошуком зниклих за кордоном ніхто не займається. «Нам грантів ніхто не дає. Навіть шахраями називають», — каже Ігор Гнат. З іншого ж боку, йому не доводиться ні перед ким звітувати, адже ніколи наперед не відомо — вдасться знайти дівчину чи ні.

Пошук жінок — справа витратна. «Дорога до Італії, Іспанії, Греції, Туреччини, Португалії чи ще кудись, проживання, харчування, зрештою, навіть до борделю ніхто просто так не пустить — це ж не музей, аби туди на екскурсії ходити», — пояснює Ігор Гнат. Допомогу наші пошуковці отримують хіба від великої західної телекомпанії, журналісти якої беруть участь у пошуку дівчат, відтак знімають репортажі і показують їх по телебаченню, піднімаючи рейтинги програм. Щоби зекономити на дорозі, чоловіки наймаються другими водіями на буси, які возять передачі за кордон і назад.

Робота з пошуку зниклих дівчат має багато секретів, про які Ігор Гнат мовчить. «Не хочу виглядати як якийсь супермен. Я працюю як журналіст: збираю інформацію, аналізую її. А потім з друзями думаємо, що робити далі. З правоохоронцями у тих країнах співпрацюємо лише за крайньої потреби, коли треба з’ясувати, чи не заарештували дівчину, чи вона не у психіатричній клініці, чи, не дай, Боже, не загинула». Переважно все починається з того, що доводиться бігати місцями, де багато наших заробітчан, і показувати їм фотографії зниклої — може, хтось щось чув–бачив. Визволяли дівчат iз Польщі, Чехії, Угорщини, Італії, Іспанії, Португалії, Греції, Туреччини, Голландії, Бельгії, Німеччини.

Сучасні козаки

«Щодо покарання за работоргівлю, то питання дуже складне, — пояснює Ігор Гнат. — Важко зібрати доказову базу. По–перше, треба мати жертву, по–друге, того, хто її продав, по–третє, потрібен той, хто її купив. Поза тим, усе це ще треба довести. А як? Хазяїн скаже: «Та вона сама до мене прийшла, та вона сама хоче працювати повією, а що я їй зроблю?». Той, хто віз, скаже, що вона сама просила завезти її за кордон: «Я її силою до машини не тягнув, на кордоні вона не кричала». І це, до речі, велика проблема. Дуже важко довести факт торгівлі людьми».

Стають «жертвами работоргівлі» й ті, хто ними насправді не був, а заробляв собі на життя проституцією цілком офіційно і майже законно в борделі, але після несподіваної перевірки дівчина як нелегалка опинилася у поліцейському постерунку. Позаяк, не маючи документів, вона може опинитися за ґратами, з’являються історії про те, що насправді її утримували насильно і змушували надавати сексуальні послуги. «Є випадки, коли батьки ні сном ні духом не знають, чим займається їхня дитина, — розповідає чоловік. — Вона розповідає татові з мамою, що у неї проблеми, її за борги запроторили до борделю і тому подібне. Батьки просять допомогти. А приїжджаєш туди, хочеш її витягнути, а вона тебе здає, каже, що ти бандит з України, буцімто прийшов її викрасти і використовувати в Україні. Я повертаюся напівживий додому. А вона собі далі працює». Часто дівчата через сором просто перестають телефонувати додому, батьки, боячись, що трапилося найстрашніше, звертаються до Ігоря Гната. На жаль, переважно дівчата не хочуть повертатися додому і продовжують далі працювати в борделі.

То навіщо йому це все? Однозначно відповісти на це запитання Ігор Гнат і сам не може, адже, окрім морального задоволення від цієї роботи, більше нічого не отримує, часто навіть не дякують. «Хтось дякує, а хтось відразу забуває і не хоче згадувати. Ми це розуміємо. Хтось листівочку на Новий рік надішле, хтось зателефонує. А сам не хочу дзвонити і нагадувати пережитий жах». Очевидно, у випадку з Ігорем Гнатом спрацював генетичний код, закладений у ті далекі часи, коли козаки прямували чайками до берегів Криму і Туреччини на невільничі ринки. Ось тільки, на відміну від запорожців, які мали надію на свою шаблю і вірного коня, сучасні герої сподіваються тільки на власні щастя та удачу.