Давненько вже не було чути відомого гурту «Мертвий півень». Його соліста, Міська Барбару, можна було побачити тільки на поетичних тусовках у Києві, Львові та Франківську. Гітарист Юрій Чопик у міцних обіймах поетки Мар'яни Савки й думати про гітару забув. А Роман Чайка, певно, вирішив, що музика грошей не дасть, і пішов у журналісти. Проте нещодавно Києвом поширилися чутки, що «Мертвий півень» «загинатися» не збирається і навіть... випустить новий альбом! Виявляється, це правда, більше того, альбом з'явиться вже незабаром і вийде величезним накладом. Ось що розповідає соліст «півнів» Місько Барбара, якого ми відірвали від роботи над новим альбомом з робочою назвою «Пісні для Мертвого півня»: «Гурт таки дочекався нових текстів, написаних спеціально для нього. Їх створив нарешті Юрій Андрухович, який усе збирався, але ніяк не міг. І ось нарешті Андрухович у «Лілеї-НВ» незабаром буде видавати свої «Пісні для «Мертвого півня». То ми теж хочемо встигнути і видати новий диск. Пісні, написані Андруховичем, важко виконувати: більшість має німецькомовні й англомовні назви. Але є й ті, що ми вже колись виконували, але вони вже забулися і навіть не вносилися до останніх перевиданих альбомів, наприклад пісні «Пастух Пустай», «Агов, мої маленькі чортенята!», «Дидактична вистава в театрі Богуславського». То ми все одно нові тексти заспіваємо, хоч це й важко, а в старих докорінно змінимо музику. І «Чортенята...» вже зазвучать зовсім по-іншому, ніж раніше, так само і «... вистава в театрі Богуславського...», і «Пастух...» Насправді це має бути найкраща робота за все існування гурту». Отже, залишається тільки чекати. І переглядати слова старих пісень «Мертвого півня». Тепер вони зазвучать зовсім по-іншому.
«Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забули усунути з підземелля давніх покійників...»
І. Крип'якевич, «Історичні проходи по Львові»
Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,
як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах, —
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах...
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях — тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах...
Панове, цить!
(Стікає воском люстра...)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми — мов лишаї на тілі людства —
Голодні, геніальні і живі.
Тож порятуйте нас! І лорнетуйте
Худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте —
панове, всі ми схожі на людей,
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму — в мансарди вечорові —
і спати полягаєм на дошках...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
