Божевільний і романтик

26.10.2012
Божевільний і романтик

Лео Каракс на прес–конференції у Києві. Фото з сайту sutki.net.

«Це особисте», — відповів Лео Каракс на прохання «УМ» описати найяскравішу емоцію, що вразила його нещодавно. Останній міф французького кіно, як романтично охрестила Каракса преса, він продовжує послідовно захищати свою приватну територію від посягань зовнішнього світу й не приховує, що виходить на побачення з ним у масках.

Лео Каракс — гість №1 на цьогорічній «Молодості», яка не балує нас сонмом кіновеличин, як минулого чи позаминулого року, тому приїзд французького режисера створює локальний ажіотаж, незважаючи на те, що це не перший його візит до Києва. Ще одна причина прицільної уваги до Каракса, яку насправді треба було поставити першою — українська прем’єра фільму «Священні мотори» (Holy Motors). Не дивно, майстер не звертався до повного метра останні 13 років. Нова режисерська робота схвилювала Каннський фестиваль і продовжує виконувати роль емоційного подразника у різних точках світу, куди Каракс приїздить представляти фільм. У Київ, який режисер запам’ятав як наймеланхолійніше місто у світі, він прибув 23 жовтня, відразу з московського фестивалю сучасного кіно «2–in–1».

 

«Люди не створені для того, щоб їх інтерв’ювали»

«Я довго не знімав. Тому мені захотілося створити певний світ, науково–фантастичний… більше фантастичний, ніж науковий. Мені хотілося в цьому фільмі виразити досвід існування сучасної людини протягом одного дня. Хоча насправді містера Оскара (головний герой. — Ред.) не існує, але, на мою думку, його переживання відповідають переживанням сучасної людини», — пояснив Каракс суть «Священних моторів» на прес–конференції у середу. І додав згодом: «Одне з відчуттів, що лягло в основу цього фільму — почуття втоми бути самим собою. Мені здається, що треба перетворювати не лише себе, а й мистецтво, і кіно, треба знаходити сили це робити». Хоча сенс кінооповіді можна було вловити відразу по закінченні фільму, коли на екрані з’являється посвята останній подрузі Лео, російській актрисі Катерині Голубєвій, яка померла минулого року. Згадувати про неї без трепету в голосі режисер не може: «Вона була найгарнішою актрисою в кінематографі, але кіно недооцінило її», — ніби задумуючись над кожним словом, промовляє Каракс. Звісно, на прес–конференції не обійшлося без питання про Жульєт Бінош, з якою в нас асоціюється ім’я Лео Каракса: вона була музою і подругою режисера, їхні «Коханці з Нового мосту» є чи не найсильнішою любовною історією в кіно. Але сьогодні для Каракса цей досвід — уже перегорнута сторінка: «Я бачуся з Жульєт іноді. А щодо зйомок спільних фільмів, думаю, що ні».

Під час прес–конференції Каракс не випускав із рук дивний аксесуар — його пальці міцно обхопили цигарку, так, що здавалося, ніби це не сторонній предмет, а частина його тіла. Спілкування з журналістами, на яких у Києві він майже не піднімав очей, захованих за задимленими скельцями окулярів, залишається для режисера травматичним досвідом: «Мені здається, що люди не створені для того, щоб їх інтерв’ювали. І зараз одна з масок на мені». Ще один вияв захисної реакції — мова, Каракс надав перевагу англійській, мовляв, так йому зручніше відповідати на запитання, пов’язані зі «Священними моторами», адже режисер їздить із презентацією картини по всьому світу, питання повторюються, а відповіді уже відшліфовані.

Кайлі Міноуг, Єва Мендес і містер Лайно

Якщо вірити Караксу, то маскування, переодягання, маніпулювання, підлаштовування — ті дії, котрі роблять життя сучасної людини. Протягом дня вона змінює декілька масок, щоб і на ніч залишитися у сконструйованих кимось декораціях. В окремо взятому дні містера Оскара (зіграв француз Дені Лаван), чиє життя пов’язане з Парижем, таких іпостасей дев’ять (хоча, як ми пам’ятаємо, цей герой — збірний образ): наприклад, жебрак, який клянчить гроші на березі Сени, божевільний, бандит, убивця, старий при смерті, зразковий сім’янин. Але з якою метою він міняє личини, не знає навіть сам герой, це як замкнене коло. Просвітлення протягом цілого дня настає лише двічі: в так званому «антракті» (тоді містер Оскар бере акордеона і збирає цілий оркестр, наповнюючи простір собору шаленими балканськими мелодіями) та під час зустрічі з жінкою з минулого (у цьо­му міні–мюзиклі Кайлі Міноуг виконує пісню, написану разом із Караксом). Те, що музика має особливий статус не лише у фільмі, а й у житті режисера, він зізнається з легкістю: «Якби мати життя, наповнене музикою, це було би найгарніше життя. Для мене музика дуже важлива. І моєю великою амбіцією є зняти фільм, який є музикою».

Жанр цієї стрічки від «останнього міфу французького кінематографа» не піддається визначенню навіть у самого режисера, який узагалі дивується такому бажанню. Але ми сміємо припустити, що це те, що у часи Данте називалося «божественною комедією», а у наші може бути окреслене як божевільна комедія. Адже недарма одна з масок у фільмі між іншим повідомляє: «У мене є проект — щоб усі навколо були божевільними». Наприклад, такими, як містер Лайно (Mister Shit в оригіналі) — екстравагантний рудий, місія якого у фільмі — зняти з п’єдесталу красуню (Єва Мендес) і повернути її в традиційні кола патріархату. Здається, що цей містер — улюблений персонаж фільмо­творця, він з’явився ще в альманасі «Токіо» і — готуйтеся! — ймовірно, що йому буде присвячена наступна повнометражна картина. Бо, дійсно, ким є сучасна людина, як не божевільним, який намагається встановити рамки нормальності й втиснути в них свої амбіції владарювати, збагачуватися й використовувати.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Лео Каракс (справжнє ім’я Александр Оскар Дюпон)

Народився 22 листопада 1960 року. Мати — американка, батько — француз (його дідусь та бабуся походили з Одеси, були євреями, які емігрували в Нью–Йорк). До фільмо­графії режисера входять — «Хлопець зустрічає дівчину» (1984), «Погана кров» (1986), «Коханці з Нового мосту» (1991), «Пола Х» (1999). Виступав як актор у «Королі Лірі» (1987)  Жана–Люка Ґодара та фільмі «977» (2006) Миколи Хомєрікі. Також має досвід режисера музичного відео — кліп Tout le monde для Карли Бруні. Має репутацію аскета та відлюдника. Після зйомок «Поганої крові» перестав цікавитися чужими фільмами, хоча до цього буквально жив тим, що постійно дивився кіно. Також не читає критику, хоча мав невеликий досвід кінокритика у 18 років. Лауреат премій Берлінського та Каннського кінофестивалів.