Чи варто протистояти «мові–вбивці»?

24.10.2012
Чи варто протистояти «мові–вбивці»?

У сьогоднішній Україні доволі часто посилаються на приклад Ірландії. Це роблять песимісти, підкреслюючи: політична незалежність зовсім не гарантує збереження національної мови. Це роблять і оптимісти, наголошуючи: навіть великі проблеми з мовою не перешкоджають у кінцевому підсумкові існуванню виразної національної ідентичності і заможному життю у власній державі.

Ірландська мова у вільній Ірландії здобула статус другої державної. Однак, попри героїчні зусилля ентузіастів, вивести її з музейного стану так і не вдалося...

 

Чому державною мовою в Ірландії говорить один відсоток населення

Ірландська мова пережила добу свого розквіту в ранньому середньовіччі. Тоді нею писали прекрасні вірші, а Ірландія була чи не найосвіченішим краєм Європи. Але потім прийшли англійці, й ірландці програли їм у впертій і кривавій багатовіковій боротьбі. Завойовники принесли свій закон і свою мову. Як наслідок, ірландською наприкінці XVIII століття говорили вже менше половини мешканців острова (утім дві інші сусідні кельтські мови, корнуельська й менська, тоді зникли з живого вжитку взагалі).

Нищівного удару ірландській було завдано в першій половині ХІХ століття. Спершу католицька церква, аби не віддавати душі вірних протестантам, теж перейшла на англійську (а саме церква була для ірландців осердям національної ідентичності). Менш ніж за сорок років голодомори, які зменшили населення Ірландії вдвічі, остаточно знищили чимало традиційних сільських громад, де ірландська ще побутувала природним чином, і водночас змусили мільйони людей шукати порятунку в Америці, де всі теж розмовляли англійською...

Дев’яносто років тому ірландці після запеклої боротьби здобули незалежність від Лондона. Але на більшій частині їхнього острова (шість графств на півночі так і лишилися у складі Сполученого Королівства) виникла ще одна англомовна держава. Ірландська у вільній Ірландії здобула статус другої державної. Однак, попри героїчні зусилля ентузіастів, вивести її з музейного стану так і не вдалося. За результатами останнього перепису, сьогодні нею володіє 40% громадян Ірландської Республіки (це — майже вдвічі більше, аніж чверть століття тому). Але кількість тих, хто реально говорить ірландською щодня, далі скорочується під впливом глобалізаційних чинників. Сьогодні таких — якийсь відсоток населення. Це — мешканці окремих далеких сіл на західному узбережжі Ірландії й прилеглих до нього островах (туди возять туристів — подивитися на живих кельтів). І це — нечисленні ентузіасти у великих містах, де англомовна більшість їх просто не розуміє (адже ірландська й англійська належать до різних мовних груп!)

Про життя родини таких ентузіастів — роман сучасного ірландського письменника Гюго Гамільтона «Люди з веснянками», який було перекладено головними європейськими мовами і який щойно вийшов українською в перекладі Євгенії Кононенко у львівському видавництві «Піраміда». Назву роману в оригіналі — The Speckled People — можна перекласти і як «краплені люди». Чи як «мічені люди». Люди, що змушені нести свою інакшість усупереч часом байдужому, а часом і відверто ворожому мовному оточенню.

Програна боротьба о’Гурмолтая

Роман написано англійською — тією мовою, якою писали Оскар Вайлд, Джеймс Джойс, Вільям Батлер Єйтс, — ірландці, що ввійшли до канону світової літератури. Більше того — він автобіографічний. Він — про бунт хлопчика, якого батько виховував у суворому ірландському мовному пуризмі, але який врешті–решт зробив вибір на користь «мови–вбивці».

Ситуація автора була, напевно, екстремальною і як на тодішні ірландські мірки. Його батько був відданим ірландським патріотом, який забороняв дітям навіть слухати радіо англійською. Він ладен був зламати носа малому синові, який порушив одну з численних мовних заборон, і був переконаний, що чинити по–інакшому — означає дозволити сильнішим мовам, «мовам–убивцям», перемагати слабші.

Його численним дітям (тато вважав, що ірландців має бути якомога більше) було дозволено спілкуватися вдома й на вулиці ірландською або німецькою, мовою їхньої мами. Тато одружився з німкенею, бо любив німецьку літературу, німецьку музику, німецькі винаходи в техніці. Але мама була з німецької католицької родини, далекої від захоплення Гітлером. Ба більше, її дядько мусив залишити за драматичних обставин посаду мера маленького містечка десь над Рейном через відмову співробітничати з новою владою, а для самої мами травмою на все життя лишилося те, як її з арійською методичністю ґвалтував нацистський функціонер. Тому для мами було справжнім потрясінням довідатися, що її майбутній чоловік ще в 1946 році надрукував в ірландськомовній газеті статтю про євреїв, у якій ішлося лишень про те, що ірландські євреї мають говорити ірландською і співати ірландських пісень. Торкання цієї табуйованої теми (мама надто добре пам’ятала, як євреї зникли з вуличок її містечка) мало не зруйнувало їхній шлюб...

Але англомовні однолітки з сусідніх будинків не переймалися такими подробицями, а дражнили дітей, які розмовляли в Дубліні ірландською або німецькою, «нацистами». І нагнітали навколо них атмосферу цькування й ненависті, яка одного разу мало не закінчилася фізичною розправою.

Тато не зважав на ці випробування. При цьому він не був «людиною кулака». Він був радше прожектером і мрійником, усі бізнесові починання якого закінчувалися крахом. Ірландці відмовлялися купувати привезені ним із Німеччини на продаж різьблені дубові розп’яття й різдвяні подарунки. Відмовлялися тому, що батько вперто не бажав відгукуватися на своє англійське прізвище Гамільтон, вимагаючи, аби його називали по–ірландському «о’Гурмолтай».

Батькова боротьба за ірландську Ірландію не була насильницька (коли не рахувати травм і стресів, яких зазнавала його власна родина). Він писав статті до газети, що видавалася ірландською, вимагав заміни табличок з англомовними назвами вулиць на двомовні, де б напис ірландською був згори. Їздив із родиною до маленької Коннемари на західному узбережжі, аби всі могли наснажитися там звучанням живої ірландської. Врешті–решт, він програв свою боротьбу. Змирився з тим, що син говорить «мовою–убивцею».

Текст Гуго Гамільтона має чіткі часові мітки: це — голод­ні повоєнні десятиліття, побудова Берлінського муру (1960 рік, авторові — сім), півстоліття Великоднього повстання в Дубліні (1966), радянські танки в Празі (1968), розстріл демонстрації в Лондондеррі (1972), автор уже зробив свій вибір на користь англомовності, на корись того, аби «бути як усі». Однак, попри автобіографічність та історизм, текст є добре написаним романом, де розповідь часом сягає вершин драматизму. Вражає безжальна сцена, де хлопець мститься за втрачене у боротьбі за ірландськість дитинство бездомному псові, якого топить (чи намагається втопити), зіштовхнувши з пірсу в затоку (а потім від розпачу й сорому розбиває до крові собі руку). Потім цей (чи не цей?) пес з’являється, аби врятувати героя від неминучої розправи однолітків, які намагаються «розстріляти» ненависного «нациста».

Два варіанти смерті письменник написав і для власного батька. За одним він гине від укусів розтривожених і розлючених бджіл — свого останнього «ірландського» захоплення. За другим — умирає від серцевого нападу під час відрядження до любої Німеччини. І читач має сам вирішити, чи встиг­ автор поговорити з батьком і «подружитися з ним» ще за життя, як того хотів, — чи роман був уже посмертною спробою такої розмови. Спробою автора вже після батькової смерті разом із мамою таки знайти ту Ірландію, яка «існує лише в твоїй уяві»...

Чому «донецьким» треба любити українську

Роман Гуго Гамільтона здобувся на широкий резонанс не лише в себе на батьківщині, а й у Франції та Італії. Він мав би всі шанси розраховувати на значний розголос і в Україні — серед людей, які надто добре пам’ятають, що просто говорячи своєю мовою в себе на батьківщині, ти повинен весь час мати мужність відрізнятися від інших (люди здебільшого бояться бути інакшими, вони прагнуть бути як усі). Не знаю, як поставилися французи й італійці до невдахи–батька автора. Боюся, він викликав лишень роздратування безглуздою і дріб’язковою тиранією щодо власних дітей. По–справжньому його може зрозуміти й пожаліти тільки той, хто сам неодноразово потрапляв у ситуації, коли говорити своєю мовою означало здаватися смішним і несимпатичним. А не говорити — означало погодитися, що місце твоєї мови назавжди посяде «мова–вбивця».

Роман ставить запитання, на які немає однозначних відповідей. Очевидно одне: англомовна держава Ірландія відбулася тому, що, окрім втраченої мови, в ірландців були ще віра й історія, — інші, аніж в англійців, протестантів і завойовників, «людей кулака». І навіть сьогодні, в добу загальної політкоректності, в англомовній Ірландії прийнято відверто не любити англійців. Пригадаймо одну з епізодичних героїнь Гамільтона, яка на ущипливе запитання про те, чи правда, що ірландці досі тримають свиней під ліжком, відповідає: це значно краще, аніж спати з ними в ліжку, як англійці. І, з огляду на їхню історію, ця нелюбов до колишніх поневолювачів є цілком зрозумілою і природною.

Як відомо, ми, українці, всупереч нашій справжній історії, любимо росіян — це засвідчують усі без винятку опитування. Ми (значна частина з нас) досі живемо в тій системі координат, де Мазепа був «зрадником», а радянські чекісти — «героями». Тому російськомовна держава Україна в принципі неможлива — хоч як намагаються реалізувати такий сценарій окремі мудреці з вулиці Банкової. Втративши мову, ця держава втратить і найвагоміший чинник, який легітимізує її існування в очах світу і власних громадян. «Донецькі» можуть сьогодні намагатися наблизити статус української до статусу ірландської у вільній Ірландії. Але якщо це їм вдасться, їхні активи неминуче заберуть «путінські», люди ще дужчого кулака і справжні носії великої й сильної мови (яка, попри зміни на політичній карті, досі лишається в термінах Гуго Гамільтона «мовою–вбивцею» на теренах однієї шостої земної кулі — згадаймо лишень про долю білоруської, кількість носіїв якої скоротилася за останнє десятиліття на третину).

Заради усвідомлення цього роман сучасного ірландського письменника варто було б уважно прочитати й нинішнім «елітам». Утім я прекрасно розумію, що вони не читають розумних і людяних книжок. Тим більше, у перекладі на українську.

Максим СТРІХА,
доктор фізико–математичних наук, письменник