Між життям і смертю — собака

Для них це, напевне, все ж гра, бажання сподобатися людині чи просто виявити свою приязнь до неї. Варто подивитися лише, як собаки виконують вправи на слухняність і віддано дивляться на господаря: «Все вірно? Я тебе не підвів?». У реальності ці навички дотримання правил перетворюються в гру значно вагомішу, часом — між життям і смертю. І щоб перемогло життя, вирішальними стають їхня мотивація, їхнє уміння виконувати команду, їхнiй дивовижний нюх. А ще — взаєморозуміння між собакою і людиною. П’ятнадцять команд із одинадцяти країн світу демонстрували це порозуміння на XVIII чемпіонаті кінологів–рятувальників, що завершився в Ромнах. Такі змагання в Україні проводяться вперше. Не відбувалися подібні й у країнах СНД.

Чемпіонат став можливим завдяки здобуткам Другого Спеціального регіонального центру швидкого реагування МНС. Роменські кінологи довели, що рівень їхньої роботи справді міжнародний. Утім, щоб світові змагання відбулися, довелося доводити не лише це.

Коли собакам аплодують

Від стадіону, де команди одна за одною демонструють дива навченості, переходимо до іншого майданчика змагань — техногенного завалу. І якщо попередній етап — просто втіха з приводу спільних людино–собачих умінь, то тут атмосфера наближена до реальної практики рятувальників і сприймається емоційніше. Звичайно, кожен чотирилапий має продемонструвати, як він ходить поруч, не відволікаючись на постріли чи інших собак. Має виконати команди, пройти хиткою дошкою, горизонтальною драбиною, проскочити лабіринт... Без виконання цих завдань до складнiших просто не допустять.

Завдання собаки — за 30 хвилин знайти трьох людей, схованих у руїнах. А організатори ще й утруднюють ситуацію. Поки суддя, обов’язки якого виконує сам віце–президент Міжнародної організації собак–рятувальників (IRO) Детлеф Кюн, розбирає роботу пари рятувальників із Чехії, лунає розпорядження привести до місця змагань газонокосилку на бензині. Й коли на завал виходить команда з Аргентини, косилка починає нудно торохкотіти, викидаючи несимпатичні пахощі. На звалищі й так щось димить, валяються діжки, шини... Але вівчарка Елетріко наполегливо обстежує нагромадження.

Навколо збираються глядачі. Тут і фахівці, й просто цікаві, наприклад школярики. Нарешті собака гавкає, отже, людину знайдено! Глядачі аплодують рятувальнику, а він продовжує пошук. У реальних умовах час — дуже дефіцитний, адже від швидкості пса–пошуковця залежить, чи знайдуть людину живою. І ось — знову гавкіт, і знову — оплески! А потім ще й сміх. Бо кінолог намагається забрати собаку від схову, але Елетріко повертається й повертається до «врятованого». Пізніше нам пояснять: у процесі тренувань собак стимулюють — знайдена «жертва» дає рятівнику щось смачненьке. Цього року Детлеф Кюн зробив правила жорсткішими: собака не повинен вступати в контакт зі знайденою людиною. Може, по–людськи й вірно, але як перевчити собаку, звичну до іншого?.. Врешті, справу зроблено. Втомлений півгодинною напруженою працею кінолог Джан Карлос Ломбарді п’є воду, а решту з пляшки виливає на партнера: все порівну!

«Рятувальники з Аргентини не раз працювали під час природних катастроф, і цей собака розшукував реальних людей, — каже Детлеф Кюн. — Якби зараз пролунав сигнал тривоги й треба було комусь допомагати, я б хотів мати цю команду з собою. Але коли я суджу змагання, то не можу керуватися своєю симпатією до когось. Я виходжу винятково з правил, а вони жорсткі. Ми заховали трьох фігурантів: одного високо, й собака мав носом показати, де він. Одного просто в завалі. Ще одного — глибоко під землею, собаці довелося спускатися на два метри в глибину. Одного фігуранта вiн позначив добре, другого — дуже добре, а третього — погано: знайшов, але не загавкав. Слухнянішим мав би бути й інструктор — його важко було втримати, як належить, на другому поверсі, він усе хотів бути поруч із собакою. Що ж виходить у підсумку? Найбільше, що може набрати команда — а у нас команда це людина і собака, — 200 балів. Мінімум — 140 балів, аби залік було зараховано. Я даю 141 бал. Хоча в реальних умовах, може, дав би й 400».

Тим часом тривають ще два види змагань: пошук у лісі та слідова робота — у полі.

Скажи, як ти ставишся до собак, і я скажу, хто ти

Придумано багато висловів щодо цивілізованості країни, що визначається вона ставленням до дітей, до стариків... А ще — до тварин. Цей аспект мало не став згубним для України як господаря чемпіонату. Бо ж австрійці закликали бойкотувати ці змагання через жорстоке ставлення у нашій країні до собак.

Навесні Ромни відвідав представник Австрії в IRO Алоїс Балок, який був проти проведення змагань в Україні. П’ять днів він вивчав ситуацію, їздив, спілкувався з людьми, познайомився з першими в країні притулками для тварин. Його вердикт був позитивним. Проте, попри схвальний рапорт, австрійська команда, одна з найсильніших у світі, на чемпіонат так і не приїхала. Не взяли квитків до України й деякі судді. Кажуть, саме це спричинило заміну головного судді змагань. Нині суддівську команду очолив Вальтер Хофман, найвизначніша особа в кінологічному світі Німеччини.

Чемпіонат відбувся, але урок слід засвоїти. Безпритульні тварини справді є проблемою, а те, як вирішує її влада, залишає бажати кращого.

Українська збірна — перша!

У неділю чемпіонат завершився. Підсумок його не може не тішити: у командному заліку українська збірна визнана кращою. Нашу державу на змаганнях представляли дві команди — Української служби порятунку та Другого спеццентру МНС України. Збірна вийшла справді сильною. Про це свідчить і те, що у двох видах змагань українці теж стали першими. На пошуку в завалі перемогли киянин Володимир Францев із лабрадором Че Геварою. У пошуку в лісі кращими стали роменець Володимир Мартинчук із вівчаркою Бастером. А от у слідовій роботі перемогу здобули чехи.

Загалом українська команда була найбільшою, складалася з максимальної кількості — восьми розрахунків: шести роменських і двох київських. Про кожну з роменських пар із задоволенням розповідає інструктор–методист кінологічної служби Центру Вікторія Пачковська: «Бастера на минулому чемпіонаті в Бельгії визнали кращим у пошуку в лісі. Хоча переможцем він не став. Умови для цих змагань виявилися некоректними: ліс у чагарниках, колючках. Багато навіть досвідчених собак просто відмовилися вести пошук. А Бастер півгодини наполегливо й інтенсивно обстежував територію, хоча був поранений колючками. Суддів вразила його робота, та собаці не вистачило часу знайти третю «жертву». Тепер справедливість встановлена. Вівчарка Бара з Максимом Патьохою — майстри з пошуку людей. У реальному житті за останні два роки вони знайшли чотирьох зниклих. Вівчарка Люкс, вихованець Валентини Романової, уміло шукає по сліду. А от Ричарда — лабрадора Валерія Гомзара, любить сам Детлеф Кюн. Адже під час проведення планових тестувань IRO Ричард показав небувалі результати й став єдиним за час роботи пана Кюна собакою, який на техногенному завалі набрав 200 балів із 200 можливих...

Вони виграли чемпіонат. Детлеф Кюн назвав роменську базу кращою в Європі. Й висловив впевненість, що тут має бути міжнародний центр із підготовки рятувальників. Але це вже — наступна сторінка в історії українських кінологів.

А ТИМ ЧАСОМ

«Я пишаюся, що нам є що показати іншим», — сказав нам у розмові начальник Другого спеццентру МНС полковник служби цивільного захисту Сергій Біляєв. За великим рахунком, всю «дочемпіонатну» історію роменських кінологів можна назвати історією чудових амбіцій цієї людини. Пригадуються треті всеукраїнські змагання кінологічних служб МНС ще 2006 року. Тоді в Ромнах у спецзагоні МНС були створені лише перші кінологічні розрахунки, в Україні загалом кінології приділяли не надто уваги, а Біляєв уже висловлював думку, що потрібна кінологічна служба.

«Що відбулося за цей час?» — перепитує прес–секретар Центру Валерій Шокутько. Й замість розповідати веде нас кінологічним містечком, де справді хороші умови для людей і для собак. «Звичайно, «місто–сад» тут виникло вже тоді, коли ми дізналися, що чемпіонат буде у нас», — каже Валерій.