Дім, де живе милосердя

02.08.2012
Дім, де живе милосердя

Валерій та Галина Кузьмичі стали батьками не лише для власних дітей.

У селі Вежиця, що на Рокитнівщині, цей будиночок знає кожен. Тут завжди чисто, затишно, привітно. Біля будиночка — квіти, на вікнах — фіранки. А головне — тут панує любов, довіра, взаємовиручка. І це незважаючи на те, що більшість його мешканців, які зібралися в поліській глибинці з різних куточків України, втратили, здається, все: здоров’я, житло, родину. Але, схоже, здобули щось набагато більше.

 

Дім милосердя став другим домом

Ідея створити приватний будинок милосердя сімейного типу у вежичанина Валерія Кузьмича з’явилася років п’ять тому. Тоді він працював учителем трудового навчання у місцевій школі. «Був комсомольцем, активістом, співаком і танцюристом, — згадує він. — У дитинстві мріяв бути культпрацівником, проте батько сказав, що одного такого досить у родині, брат Павло здобув цей фах. Подався у вчителі. Це було моє, люблю дітей. Та на якомусь етапі настала порожнеча. А потім — як пробудження: істина в тому, щоб служити Богові та людям».

Свою справу Валерій Кузьмич почав із переобладнання власного будинку під дім милосердя. З часом почали сюди з’їжджатися мешканці — дізнавалися про Вежицю через знайомих або інтернет. У кожного з них — непроста доля. Анжелу з Полтави мама залишила немовлям на вокзалі, дівчина все життя провела у притулках: спочатку дитячих, потім дорослих. 64–річного чоловіка з Харкова привезли обгорілим — самотній і немічний, він ледь не спалив хату і не згорів сам.

Олена з Вінниці втратила всіх рідних через пристрасть до алкоголю та наркотиків — ті відвернулися від жінки і виїхали до Ізраїлю. Після інфаркту та інсульту вона опинилася в інвалідному візку, а згодом — у Вежиці. Проте за деякий час попросилася додому. Там з’явилися старі друзі, і все пішло по колу. На прожиття заробляла жебракуванням — вранці її вивозили в парк, а увечері забирали. Але одного разу по неї не приїхали. Жінка три ночі провела на морозі в парку біля Вічного вогню, доки не наважилася ще раз зателефонувати до притулку.

Тетяна з Кіровоградщини, душа компанії, у якої працюють лише руки, самотужки освоїла грамоту, комп’ютер, пише вірші. До притулку вона жила на хуторі разом із дідом, у якого були проблеми із психікою. Коли постало питання про переїзд до Вежиці, вона поставила умову — тільки удвох. І Валерій Мусійович погодився.

Взагалі, про кожного тут можна розповідати годинами. Зараз у притулку перебуває десять жінок і один чоловік. Усі вони різні, колектив інтернаціональний: є тут і молдавани, і євреї, і поляки, й росіяни, й білоруси. Є свідки жахіть війни, є люди, які настраждалися від людської жорстокості уже в наш час. Для всіх дім милосердя став справжнім другим домом: тут вони збираються вечорами, співають, вишивають, плетуть. І — намагаються знайти себе у цьому житті.

«Живемо за принципом комуни»

У притулку офіційно працюють шестеро жiночок, ще троє перебувають у декретній відпустці. Для сільської глибинки такий випадок — унікальний. Допомагають і члени родини — у Кузьмичів десятеро дітей: дев’ятеро своїх та одна прийомна. «Наш найменший Марко народився у дуже важкому стані, — розповідає Валерій Мусійович. — Ми молилися, щоб він вижив, і дали слово вдочерити дівчинку–інваліда. Карину ми знайшли аж у Луганській області. Їй нині дев’ять, а Марко цього року піде до школи».

Старша донька та син уже одружилися, проте не полишили спільної справи. Навпаки, невістка теж прийшла працювати у притулок медсестрою. Сам же господар намагається власними руками лагодити сантехніку, робити ремонт і багато іншого. «Навички вчителя трудового навчання дуже згодилися. Я отримую велике задоволення, коли роблю щось для цих людей», — каже він.

Утримується притулок винятково на пожертви небайдужих людей, серед яких і християнські місії, і благодійні фонди, і місцеві бізнесмени. Та й прості люди часто несуть до притулку хто одяг, хто продукти. Самі мешканці укладають соціальний договір, згідно з яким 90 відсотків пенсій ідуть на потреби закладу.

«Ми живемо за принципом радянської комуни, — говорить Валерій Кузьмич. — Держава повинна підтримувати нас, популяризувати такі заклади, адже, подивіться: у нас і робочі місця є, і яка економія бюджетних коштів. Ми ж ні в кого нічого не просимо, навпаки, віддаємо все, що можемо, іншим. Я часто кажу, що замість того, щоб розбудовувати дорогущі храми, краще збудувати кілька таких будинків милосердя. На жаль, на всю Україну поки що є лише два таких заклади, і обидва — на Рівненщині: у нас і ще один у Сарнах».

Зараз у Валерія Кузьмича є у планах збудувати ще один подібний будинок — для чоловіків. Згода району на це уже є, кошти обіцяють виділити благодійники з Австрії. Питання лише за документацією.

«Перевага таких будинків милосердя родинного типу в тому, що ми всі справді живемо як одна родина, — говорить Валерій Кузьмич. — Буває, і розсерджуся на когось, накричу, але потім знову миримося. Діти мої звідти не вилазять, може, коли й набридають. Але людям потрібне це відчуття родини, що вони не самі, що вони комусь потрібні на цій землі».