Портрет на тлі міста

27.07.2012
Портрет на тлі міста

Софіко Чіаурелі з онучкою Нато (ліворуч). Фото з архіву театру ім. Марджанішвілі.

У кожного глядача, який більш–менш знайомий із грузинським кінематографом, є своя улюблена роль, зіграна Софіко Чіаурелі. Це може бути велика робота — як то шість героїв у фільмі «Колір граната», а може — епізодична — як у картині «Не горюй!». Зрештою, обрати кінематографічний образ відомої грузинки не так уже й важко — вона зіграла близько 40 ролей. А був ще й театр. Але як створювалася її основна роль — Софіко Чіаурелі? Про це можна дізнатися, якщо здійснити екскурс у минуле в місті, де 75 років тому на світ з’явилася улюблена актриса.

 

Вул. Веріко Анджапарідзе, 16

У глибині тихої вулички — триповерховий будинок цегляної кладки, на ньому — меморіальні написи: «Музей Веріко Анджапарідзе та Міхеїла Чіаурелі» та «Софіко Чіаурелі, велика актриса». Колись це місце на пагорбі з поетичною назвою Гора Роздумів було відомим богемним домом: тут жили улюблені в Грузії театральна актриса Веріко й кінорежисер, художник Міхеїл. Сам будинок народився з великого романтичного пориву: на цьому місці Міхеїл уперше поцілував свою майбутню дружину й пообіцяв побудувати для них дім. А 21 травня 1937 року в їх­ньому домі кохання на світ з’явилася дівчинка Софіко.

Зважаючи на творчу атмосферу, в якій вона росла, чи був у Софіко інший життєвий шлях, окрім як стати «великою актрисою»? Навряд чи. Вона була дитям лаштунків, отож її доля була визначена наперед, згадують знайомі Софіко. Хоча ймовірність, що все могло скластися інакше, все ж існувала. Річ у тім, що маленька Софіко дуже страждала від фанатичної відданості своєї матері театру. Нестачу материнської уваги актриса пізніше охарактеризувала як «хворобливе почуття журби». Ймовірно, саме дитячий біль сформував із неї зразкову господиню й віддану матір. «У першу чергу вона була мамою, — згадує її 53–річний син, художник Ніколай Шенгелая. — Ми з братом ніколи не відчували браку маминої уваги: якщо вона знімалася, то ми були поряд, фактично виросли в кулуарах театру. Вона встигала робити все, була дуже енергійною й почувалася недобре, коли доводилося якихось півгодини сидіти без роботи... Я навіть не пам’ятаю, щоб мама дозволяла собі хворіти, для неї було щастям увесь час щось робити».

Енергійність Софіко Чіаурелі, її комунікабельність і талант великою мірою посприяли тому, що будинок на Горі Роздумів продовжив своє життя як культурний центр. «Ця традиція йде ще від батьків, у нас бували неймовірно цікаві люди, починаючи від Качалова й Немировича–Данченка й закінчуючи послами зарубіжних країн. Стіни нашого дому пропахнуті особливою аурою, ось чому я хочу створити тут музей. Не мертвий меморіал, а живий музей, де можна буде почути голос моєї мами, побачити будь–який фільм батька Михаїла Чіаурелі, доторкнутися до творчого духу людей, що побували тут», — розповідала вона в інтерв’ю 1991 року.

І такий музей з’явився, паралельно там діяв Театр одного актора, створений у 1987 році другим чоловіком Софіко актором й легендарним футбольним коментатором Коте Махарадзе. Пізніше театр отримав назву «Веріко». «Спочатку це був їхній приватний театр, потім він отримав статус муніципального. Первинно театр «Веріко» був театром одного актора, хоча інколи Коте запрошував інших театральних діячів до співпраці — приміром, я працював iз ним над постановкою «Сталіна» в 1997 році, потім цю традицію продовжила Софіко», — згадує театральний режисер і актор Дмитро ­Хвтісіашвілі. Цей дім, прихисток муз, обитель доброго настрою, став у Тбілісі напівлегендою.

Після смерті Коте у 2002 році Софіко розширила функції камерного театру: стала запрошувати гостей на музичні й літературні вечори, театральна афіша поповнилася відозаписами вистав чоловіка. Коли ж відійшла Софіко, театр припинив своє існування. «Після смерті Софіко не було реального кандидата на посаду художнього керівника. Хоча... добре, що він зараз не існує, бо це був саме театр Коте Махарадзе й Софіко Чіаурелі», — розмірковує Хвтісіашвілі.

У домі–музеї стіни всуціль завішані плакатами кінофільмів, фотографіями, пам’ятними картинами, дві з яких — роботи Ніколая Шенгелая. Він і проводить мені символічну екскурсію: «Це останнє фото мами разом із Параджановим, коли він був уже в лікарні. Є малюнки, подаровані Тоніно Гуерра, який у нас часто зупинявся, із написом «Великій Софіко»... Ось тут був театральний зал, де вміщалося до 80 людей. Поряд — кімната Веріко й дідуся. Мама жила на верхньо­му, третьому, поверсі — це вже наприкінці життя, а до створення театру ми всі жили тут, знизу».

Ніколай — старший син Софіко та її першого чоловіка режисера Георгія Шенгелая (чиї батьки — актриса німого кіно Нато Вачнадзе й режисер Ніколай Шенгелая), хоч і виріс у кіно– й театральному світі, але обрав шлях дідуся Михаїла: «Я виріс у сім’ї, де, крім мами–актриси й батька–режисера, родичі з обох сторін були зірками: дідусі й бабусі, дяді — Георгій Данелія, Ельдар Шенгелая, їхні дружини... Тобто це був суцільний Будинок кіно. Коли дідусь і батько помiтили в менi талант до малювання, то порадили так: режисер чи актор — це професії дуже залежні, від грошей чи від можливостей, а художник — професія вільна, головне, щоб був талант. А вже потім я закохався в цю справу. Хоча паралельно робив якісь кліпи, ставив вистави, ваяв скульптури, але основна моя професія — це художник». У 2000–х Ніколай ще встиг попрацювати з мамою в театрі «Веріко» — був сценографом у її виставах. Він також вклав свою лепту в створення однієї із найвідоміших картин батька — був художником–постановником «Мандрівки молодого композитора», за яку Георгій Шенгелая отримав «Срібного ведмедя» (до слова, кінорежисер цього року також відзначає ювілей — 11 травня йому виповнилося 75).

Сьогодні в колись шумному, переповненому людьми й емоціями домі панує здебільшого тиша. «Зараз відвідувачів не приймаємо, тільки мистецтвознавців чи журналістiв. Існує думка створити центр культури: останнім часом ми тут записуємо майстер–класи з відомими людьми, здебільшого від культури, от Роберт Стуруа прилітав з Москви, також записували футболіста Каху Каладзе, Гію Канчелі. Цю серію будуть показувати на «9–му каналі», — розповідає Шенгелая. Він також припускає, що напевно вже час звернутися до материних архівів, які пролежали недоторканно з дня її смерті, 2 березня 2008 року, подумати про їх оприлюднення. «Для мене й досі тяжко заходити в кімнату, де вона померла... Поки мама не померла, думав, що вона буде завжди... Пригадую, як вона вимагала приходити до неї частіше, з цього приводу навіть жартувала: як зробив Нікуша у 8 місяців перші кроки, так і пішов. З іншого боку, мама завжди вимагала від мене бути активним, бо сама була такою, казала: «Бо час так пролетить, що озирнутися не ­встигнеш».

Термін, коли син постановив відкрити материн архів, припадає на жовтень, саме тоді в Музеї кіно– й театрального мистецтва має закінчитися ремонт й вивільнитися місце під експозицію Софіко Чіаурелі.

Вул. Марджанішвілі, 8

Державний драматичний театр ім. Коте Марджанішвілі був, як кажуть, другим домом актриси: тут працювала Веріко, на цій сцені Софіко зіграла першу серйозну театральну роль, загалом понад 40 років її роботи в театрі ознаменувалися багатьма професійними здобутками й одним особистим — Коте Махарадзе. «Марджанівський» період життя Софіко почався у 1960 році, коли 23–річною вона отримала головну роль у п’єсі «Дівчинка зі стрічкою» грека Нотіса Пер’яліса. В її репертуарі були різні важливі ролі: Жанни Д’Арк, Антігони, Анни Кареніної, а знаковою стала Юдіф з «Уріель Акоста» Карла Гуцкова, яку колись виконувала Веріко.

«Фатальна» зус­т­­­­­­р­іч ­від­­­булася на початку 70–х, — розповідав Коте Махарадзе. — Веріко Анджапарідзе вирішила тоді відновити виставу «Уріель Акоста», з якої, власне, колись і починався театр Марджанішвілі. Мені доручили грати Уріеля, Софіко — Юдіф. Чи могла здогадуватися Веріко Анджапарідзе, яка доля очікувала на її доньку? На той час я вже любив Софіко, але — здалеку, таємно, а тут вона опинилася поряд на відстані подиху...» Софіко згадувала народження цих почуттів як драму, навіть трагедію: «У Коте була сім’я, у мене були діти, чоловік, якого я любила. Але життя таке складне... Коли ми з Коте для себе все вирішили, стало трохи легше, хоча далі мучило почуття вини за зруйновані сім’ї». У Музеї театру, куди вільно й безплатно може прийти кожен бажаючий, зберігається папка–дос’є на Софіко Чіаурелі (подібну колекцію із фотографій, документів, публікацій у пресі має кожен актор). Як «привіт» із минулого, свідчення тих непростих стосунків — витримка із характеристики для виїзду в Голландію 1981 року: «Товариш Чіаурелі заміжня, чоловік — Махарадзе Костянтин Іванович, має двох синів від першого шлюбу. Причина розлучення відома дирекції, парторганізації й місткому театру. Чіаурелі С. М. ніжна й турботлива мати».

Очевидно, не менш важливим, а певною мірою драматичним було для Софіко утвердження в театрі, де примою й богинею була її мати (існує переказ, що Акакій Церетелі благословив маленьку Веріко пророцтвом, що вона прославить Грузію). Ця жінка була абсолютно протилежна Софіко за характером й досить ревнива. В одному з інтерв’ю Софіко згадувала, як продавчиня на базарі не звернула уваги на «велику Веріко», проте упізнала в Софіко Аревік, героїню з однойменного фільму, знятого на кіностудії «Арменфільм». «Мама тоді розізлилася», — резюмувала актриса.

«Веріко була легендою грузинського театру, і її дочка була завжди, як на долоні, — пояснює Дмитро Хвтісіашвілі. — Софіко казала: для матері театр — це все (вона померла у віці 90 років 30 січня 1987 року, але ще в тому ж місяці зіграла у трьох виставах), для мене — ні. Мати була вимогливою до дочки, бо вважала, що та занадто багато часу витрачає на життєві питання».

Режисер, який працював із Софіко у кількох виставах, згадує, що, на відміну від матері, Софіко не була зіркою: «Так, вона була дуже яскрава, комунікабельна, любила бути тамадою — її тости завжди були з гумором, такі маленькі вистави. Але вона не стояла на п’єдесталі». Одним з улюблених занять актриси було ходити на базар (так склалося, що господарство завжди було на її плечах), спілкуватися з людьми, в яких вона черпала й образи для своєї роботи: «Це свого роду театр!» — вигукувала вона на жартівливі закиди Коте, що Софіко може торгуватися за пучок редиски півгодини, а іншого разу — з легкістю віддати за покупку десять тисяч. Ця риса ріднила її з іншим талановитим і божевільним майстром — Сергієм Параджановим.

Ще однією особливістю Софіко, що дуже допомагала їй в театрі, було захоплення шиттям. «Це мене заспокоює, — пояснювала актриса. — Крім того, я вирішую проблеми свого гардеробу, за дві години можу пошити розкішну сукню».

Востаннє нога Софіко Чіаурелі ступила на сцену театру 12 жовтня 2007 року. «Тоді ми святкували її 70–річчя — відкрили зірку з її іменем перед театром, влаштували творчий вечір», — розповідає Дмитро. Від зірки на тротуарі перед театром дорога веде у сквер, який мають назвати іменем Софіко Чіаурелі.

Пам’ять про велику актрису й далі живе на афішах театру. Це відновлена нею постановка «Уріель Акоста» й грузинська версія «Пігмаліона», де вона мала виконувати роль матері Дулітл, але не встигла. Роль зняли, проте в репертуарі записано, що це постановка пам’яті Софіко Чіаурелі, репліка в її адресу звучить i наприкінці вистави, коли головна героїня виконує танець кінтаурі, який Софіко виконувала у виставі Роберта Стуруа «Ханума». А меморіальну гримерну Софіко й Веріко зараз займає Тамара Схіртладзе — 83–річна актриса, яка ще донині задіяна у трьох виставах. Також тут працює хрещений батько Софіко — 80–річний Тенгіз Арчвадзе.

Старе місто

У самому серці старого Тбілісі є невеличкий сквер — якраз навпроти церкви Джварісмама, що на розі Єрусалимської вулиці й Леселідзе. Заховавшись під густою кроною дерев, відпочивальники розглядають скульптурну композицію: бюст жінки у вінку i чотири скульптури навколо. «Тут представлені мамині брендові ролі: Вардо із фільму «Мелодії Верійського кварталу», Пупала з «Дерева бажань», виконавиця кінтаурі, курдська жінка Саре — із вистави «У дворі злий пес». А головний бюст — образ із кінофільму Параджанова «Колір граната», — пояснює Ніколай Шенгелая, який був ідейним натхненником композиції, втіленої скульптором Леваном Вардосанідзе.

«А яка роль Софіко, на вашу думку, найбільше відповідає її характеру?» — «Найближчий до неї образ, як вона сама казала, це Вардо. Точно мама! Така ж турботлива...». Не дивно, адже ця роль писалася під Софіко Чіаурелі. Ідея створити грузинський мюзикл належала Георгію Шенгелая («Батько дуже любив дивитися американські мюзикли», — пояснює Ніколай), який, крім Софіко, підібрав ще й таких чудових акторів, як Вахтанг Кікабідзе, Ія Ніні­дзе, Давид Абашидзе, а за кадром звучить голос Нані Брегвадзе. До слова, Верійський квартал — це та місцевість, де стоїть будинок Софіко, у Тбілісі він називається «Вера». Хоча картину знімали у строму місті, в районі Авлабарі й навіть у Кутаїсі, тобто локації шукали всюди, де ще зберігся дух дореволюційної Грузії.

Софіко також стала прототипом жіночого образу в картині «Не горюй!». Режисер Георгія Данелія якось зізнався: «Роль Софіко, сестри Бенжамена, написана для Софіко Чіаурелі та з Софіко Чіарулі. Тобто сестрі Бенжамена я дав характер своєї сестриці». А от продовжувачі знаменитого роду, діти Ніколая Шенгелая, протореною стежкою не пішли. 28–річна Нато живе у Лондоні, вона — мистецтвознавець. 14–річний Георгій — школяр, професійно займається тенісом, хоча творчий ген усе ж проявився — він знімає спортивне відео, грає на гітарі.

Так що, як будете в Тбілісі, обов’язково пройдіться «маршрутом Софіко». Бо не одними лише хінкалі, вином, хачапурі живуть тут. Грузинський творчий геній, щоправда, не такий уже популярний, як ще 20 років тому, завжди готовий вразити й... надихнути.