Філософія та видовищність. Ставки, що зіграли

Закриваючи кінофестиваль в Одесі, президент ОМКФ Вікторія Тігіпко оголосила дату проведення наступного фесту — 12—20 липня 2013 року. За цим оголошенням — не лише впевненість пані Вікторії у тому, що фінансові та інші зорі над її дітищем вибудують сприятливу комбінацію, а й цілком прагматичний підхід до справи. Адже такі форуми потрібно готувати щонайменше рік і, проводячи перемовини із майбутніми гостями та дистриб’юторами, краще зразу орієнтувати їх на конкретну дату. За цей час не зайве також проаналізувати накладки й прорахунки цьогорічного кіносвята одеського розливу, «палиці», що якимось дивним чином опинялися у колесах фесту. Бо, як показала практика, навіть цілком пристойний бюджет — а на ОМК він, подейкують, становив три з половиною мільйони євро — не гарантує, наприклад, того, що всі гості дотримуватимуться програми фестивалю і своїх зобов’язань перед ним...

Міжнародний Лозниця

Картину Сергія Лозниці «В тумані», що перемогла на ОМКФ за версією журі, більшість учасників кінофестивалю відразу взяли під особливий контроль, позначивши її у своїх програмках як обов’язкову до перегляду. Прізвище режисера та його феєрична кар’єра останніх років, так би мовити, зобов’язували... Свій фільм Лозниця зняв за повістю Василя Бикова. На запитання, чому саме цей матеріал і саме зараз, режисер відповів, що сьогодні це справді актуальна річ. «Нам усім час від часу варто повертатися у ті часи, — вважає Лозниця. — Ми не все розуміємо, що тоді відбувалося, а те, що відбувалося у часи війни, дуже впливає і на наш час. Повість Бикова я прочитав років десять тому і всі ці роки виношував ідею екранізації». На традиційне запитання, режисером якої країни він себе вважає, Лозниця відповів: «У Канні взагалі не називають країну, а лише прізвище режисера. Команда ж цього фільму була дуже інтернаціональною — у нас на знімальному майданчику звучало дев’ять мов». Хронометраж картини — більше двох годин. Три герої, які бредуть лісом, довгі кадри, похмурі пейзажі, «картинка», стилізована під часи війни за допомогою світла і кольору... Аби тримати увагу глядача при такій візуальній структурі фільму, треба справді бути майстром. Лозниця поставив на філософію історії, акторську гру і складний монтаж. Власне, ця ставка зіграла. До перемоги в Одесі картина Лозниці тріумфувала в Канні (приз Міжнародно федерації кінопреси FIPRESCI), на Єреванському кінофестивалі «Золотий абрикос». Зараз продюсери ведуть перемовини про широкий прокат стрічки, у тому числі й в Україні.

Інші фільми міжнародного конкурсу були більш видовищними та драйвовими, як результат — саме їм віддали свої симпатії глядачі «Революція» французьких режисерів (Бенуа Делепін і Гюстав де Керверн) додала впевненості глядачам середнього віку. Через думки та дії двох відірваних панків, яким уже добряче за сорок, автори переконують своїх візаві по цей бік екрана: не треба боятися змін, витрачати життя на нудьгу повсякдення, задуху офісів, адже просто крокувати дорогою, навіть якщо вона веде невідомо куди, і дихати на повні груди значно цікавіше. Драма іспанського режисера Алекса де ла Іглесіа «Остання іскра життя» — це прекрасний приклад того, як робити дуже достойне кіно, дбаючи про те, щоб глядач боявся кліпнути, аби не прогавити щось цікаве. Напруга фільму про безробітного піарника, який опинився за крок від смерті і прагне використати цю нагоду для того, щоб забезпечити свою родину, зростає з кожним новим епізодом. Хоча першу скрипку Алекс де ла Іглесіа віддає дружині цього бідаки. Добропорядна домогосподарка на початку фільму і розлючена, але не зломлена левиця у фіналі — еволюція сучасної жінки, яку життя і виховання змусило бути сильною, у прекрасному виконанні Сальми Хаєк...

Переможець iз багатьма «але»

В українському конкурсі перемогла картина Ахтема Сейтаблаєва «Чемпіони із підворіття». Сюжет стрічки можна порівняти із казкою про Попелюшку, тільки в оптовому, так би мовити, варіанті. Були собі хлопці без певного місця проживання і без особливо перспективного майбутнього. А потім доля підкинула їм шанс розпрощатися із незавидним статусом безхатченків і стати національними героями — хлопці виграли чемпіонат із футболу у своїй «соціальній категорії». При всій симпатичності сюжету стрічка далека від ідеалу, вона, на жаль, не позбавлена штампів і прогнозованих режисерських рішень. У членів журі українського конкурсу знайшлося відразу кілька пояснень щодо перемоги «Чемпіонів». «У конкурсній українській програмі було представлено вісімнадцять різножанрових фільмів — короткий метр, повний метр, документальне кіно, — говорить член експертної групи Андрій Дончик. — Це неправильно, вони повинні змагатися окремо. І в кожному фільмі ми бачили якусь незакінченість — відсутність нормального фінансування, нормального знімального процесу. Трихвилинна виробка за знімальний день — це оптимально, а у нас гонять у рази, фільми грішать не стільки творчими, як саме такими проблемами, пов’язаними з виробництвом. «Чемпіони...» виглядали картиною завершеною. Нам сподобався також альманах «Україно, гудбай». Але демонстрували короткометражки чомусь окремо і його не сприйняли як єдине ціле. В «Гамері» Олега Сенцова нам не вистачило самоідентифікації — у картині жодного разу не прозвучало слово «Україна»...» Останнє пояснення звучить особливо дивно. А якщо хтось із наших режисерів захоче екранізувати «Гамлета», там теж обов’язково повинно звучати слово «Україна»? «Гамер» — це взагалі окрема історія на фестивалі. Його автор Олег Сенцов, економіст за освітою і підприємець, який захопився кіно і ось в Одесі представив свій повнометражний дебют. Дуже, до речі, цікавий — картину знімали цифровою камерою, від чого складається враження, що це документалістика. Перемога Олега Сенцова в пітчінгу — представлена ним кримінальна драма «Носоріг», що розповідає про «буденність і негероїзм бандитського життя» 90–х отримала 50 відсотків державного фінансування — якось вирівняла цю не дуже зрозумілу ситуацію з переможцями. «Гамер» також отримав диплом Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI).

До речі, ще одним фаворитом конкурсу проектів став «Заручник». Гостросатирична комедія від «Масок» (Наталія та Георгій Делієви, Борис Барський) розповідає про олігарха, який підпорядкував собі все місто і хоче зруйнувати старий житловий будинок, вигнавши звідти мешканців. «Заручнику» свій патронат пообіцяв Влад Ряшин.

Гості, яких чекали

Із гостями на ОМКФ склалося не так, як гадалося. Власне, такі збої можуть трапитися на будь–якому фестивалі, але це завжди неприємно. Особливо якщо у програмі фестивалю чітко написано: прес–конференція з Ренатою Литвиновою. Фільм пані Литвинової «Остання казка Рити», який брав участь у міжнародному конкурсі від Росії, представляв актор Микола Хомерікі. А так хотілося подякувати Ренаті за промінчик світла у кінці її казково–сумного тунелю: сцену, коли пам’ятник Юрію Гагаріну піднімає руки, примушуючи тим самим потенційного самовбивцю Колю відкинути свій пістолет убік. Та й у самої Ренати тут досить цікава роль, цього разу її героїню звати Таня Неубивка. Деякі критики вважають, що у всіх своїх картинах Литвинова однакова. Але ж і не нудна — відповідаю я їм. В «Останній казці Рити», наприклад, її медсестра з моргового відділення випромінює скільки життєлюбства, самоіронії, співчуття до оточуючих, що іншим, які до моргу не мають ніякого відношення, ще вчитися і вчитися. Не склалося з приїздом до Одеси і у Софії Лелуш (у «Французькій панорамі» демонстрували її повнометражний дебют «Париж–Манхеттен»).

Світлана Немоляєва до Одеси приїхала. Дуже мила, приємна, комунікабельна актриса залюбки розповідала про свої стосунки з цим містом, згадувала, як приїжджала сюди ще маленькою з батьками... На фестивалі пані Світлана мала представляти картину режисера Сергія Мокрицького «День учителя», в якій зіграла невеличку роль мами головного героя. (Соціальна драма про вчителя російської літератури, який не знаходить розуміння ні в родині, ні на роботі, ні в соціумі, якого всі дратують, у тому числі і він сам, лише кохання юності Еля, яка іноді приходить у сновидіннях, підтримує його душевні сили...) Але представлення як такого і не вийшло. Улюблениця Ельдара Рязанова чесно зізналася, що картини не бачила, а тому нічого конкретного про неї сказати не може. І взагалі, розповіла пані Світлана, вона намагається сучасне кіно не дивитися. Береже нервову систему. Словом, можна було б Світлану Немоляєву запросити просто так, співрозмовниця вона справді дуже приємна.

Не вистачало також продюсерів чи режисерів фільмів, представлених у програмах «Фестиваль фестивалів» та «Гала–прем’єри» («Цезар повинен померти» Паоло та Вітторіо Тавіані (Італія), головні ролі у якому виконали в’язні і який завоював «Золотого ведмедя» на Берлінському кінофестивалі; «Звірі дикого півдня» Бена Зайтліна (США), що отримав «Золоту камеру» на Каннському кінофестивалі; «Королівство повного місяця» (США) з Брюсом Віллісом у ролі поліцейського, який узяв на виховання хлопчину–скаута...) Власне, їх приїзду організатори і не анонсували. Але поспілкуватися з авторами картин, які нині збирають нагороди найпрестижніших фестивалів, пропонують самобутню творчу естетику і визначають тренди у кінематографі, було б справді цікаво.