In vino veritas

10.07.2012

Навряд чи помилюся, коли скажу, що вино й поезія — речі нероздільні. Точніше, вино — то справжня «кров поезії». Воно означає тут геть усе: Бога й диявола, душу й тіло, любов і ненависть, пам’ять і забуття, а ще — насолоду, дружбу, гріх, жертовність, свободу... Що таке наповнений по вінця келих? Ясна річ, — повнота буття, п’янка любов. А що символізує келих випитий? Сум за тим, що минуло. Хоч, зрештою, і повен келих може бути символом цієї проминальності. Писав же колись Іван Максимович: життя — то повен келих, що падає й розлітається в друзки від нашого найлегшого необережного дотику.

Крім того, п’янке вино споконвіку було невичерпним джерелом поетичного натхнення. Уже Гомера можна сміло назвати співцем вина. І навіть дуже–дуже поміркований Горацій, покликаючись на батька афінської комедії Кратіна, який був завзятим шанувальником веселого бога Бахуса, казав: «Пісня, якщо написав її той, який п’є лише воду, / ...не буде втішатись / Ні довголіттям, ні славою». Та я й не знаю, чи була на батьківщині Горація бодай одна людина, яка пила саму тільки «голу воду». Навряд. Пам’ятаєте, чим частували нашого славетного пілігрима Василя Григоровича–Барського, коли він мандрував дорогами Італії? Вином і хлібом. Як на причасті. До речі, у деяких краях розжитись хлібом йому було значно важче, ніж вином. І хіба так ведеться тільки в Греції та Італії? Ні. Згадаймо хоч би Омара Хайяма. Одна з його поезій у чудовому перекладі знавця віденського та пільзенського пива Агатангела Кримського звучить ось так: «Гей, питво моє кипуче, дар веселої лози! / Мрії дай мені палючі, мудрі думи загаси! / Хто сп’яніє, той одкриє превеликії чуда, / І поллється жвава мова, як текучая вода». А рівно за півстоліття до того, як народився Хайям, у Києві могутній і мудрий князь Володимир не схотів прийняти іслам з тієї простої причини, що тоді не можна буде пити вина. «Русі веселість — пиття, — сказав він, якщо вірити Несторові, — ми не можем без цього бути». І наші старі поети, ясна річ, були згодні з великим монархом. Маю на думці і княжих бардів (згадаймо образ «синього вина» в «Слові о полку Ігоревім»), і невідомого автора думи «Ой полем, полем Килиїмським...», чиї рядки «Медом шклянкою / І горілки чаркою» любив цитувати Шевченко, і гамірливе плем’я мандрівних поетів–школярів, таких схожих своїми звичаями на західних вагантів. Тільки якщо вагантів за їхню пристрасть до вина називали «вакхантами», то наших поетів–школярів — «пиворізами». А столиця «пиворізів» місто Короп на Чернігівщині мало колись статус «горілкородного». Хіба ж ні, коли за часів Іллі Турчиновського, яскраво змальованих ним в автобіографії–«пікаресці», тут щороку виробляли чи то 75 тисяч відер горілки, чи більше! Навіть відлюдник і аскет Сковорода дуже любив вино. Правда, на відміну від своїх братів–«пиворізів», він надавав перевагу вишуканим маркам. В юності філософ смакував токайське вино, перебуваючи цілих п’ять років у складі очолюваної генерал–майором Федором Вишневським Токайської комісії, що займалася закупівлею вин для імператорського столу. Золотисте й дороге токайське вино вважали тоді «вином королів», хоч його любили й такі володарі дум, як Вольтер чи Гете. А в старості Сковорода, здається, найбільше шанував вина з острова Скопелос, що в Егейському морі. Ці вина з незапам’ятних часів і до сьогодні славляться своїм неповторним смаком. Зрештою, не відмовлявся він і від чогось більш звичного. Наприклад, в одному з листів до свого учня Якова Правицького філософ писав: «Пришли, друже, барильце пива бабаївського». На жаль, не можу сказати, яке на смак бабаївське пиво, так само, як не знаю й того, що таке згаданий у притчі «Убогий Жайворонок» «головичник». Може, це «оловина», що її словник Памви Беринди трактує як «напій з ячменю, пиво», а може, й ні. При тому Сковорода казав, що мудрий чоловік, вживаючи хмільні напої, зважає на «час, місце, міру й особу». Інакше досконала «божественна комедія» неодмінно перетворюється на «комедію людську». «Я знаю шевця, — іронічно писав філософ, — який упродовж двох або трьох місяців свято дотримувався правила не пити сивухи, але після закінчення посту за один день стільки набирався артемівського нектару, скільки могли б випити три превеликі мули або три аркадські осли, змучені спрагою».

Зрештою, як зауважить Шевченко в повісті «Художник», так уже здавна повелося, що «в нас, коли майстер своєї справи, то неодмінно й гіркий п’яниця». «Що б це могло означати? — питає поет. — Нічого більше, я гадаю, як брак загальної цивілізації». Хоча, з іншого боку, справа тут не така проста, як може попервах здатися, — продовжує він, — бо й у цивілізованих націях люди, «наділені високими душевними рисами, завжди й скрізь були більше чи менше шанувальниками, а незрідка й ревними прихильниками веселого бога Бахуса. Це вже, мабуть, неодмінна риса непересічних людей». Взяти хоч би геніального математика Михайла Остроградського. Одного разу, каже поет, ми з ним обідали в ресторані, й за столом Остроградський не пив нічого, крім води. «Невже ви ніколи не п’єте вина?» — спитав я. «Та ще колись у Харкові випив пару погрібків, та й застрайкував», — чистосердечно признався Остроградський. На жаль, каже Шевченко, мало хто «закінчує двома погрібками». Але ж Остроградський — математик, тобто «людина, непідлегла захватові». Що ж тоді говорити про художників, поетів чи музикантів! Недаром самого себе Шевченко назвав якось «щирим жерцем спиртуозностей». Він і справді знав толк у «спиртуозностях». При тому, як згадував Федір Лазаревський, «кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності й надзвичайної симпатичності. Його душа завжди знала міру». Здається, найбільше поет полюбляв ямайський ром — знаменитий на весь світ напій піратів. Щоправда, на відміну від піратів, він пив ром не «наголо», а з чаєм. Крім того, Шевченко любив джин, коньяк і пунш — очевидно, гусарську «жженку», що її готували з алкоголю, фруктів і паленого цукру. Пив він також різну горілку, починаючи від лимонівки (горілка, настояна на лимонній шкірці) й старки (традиційна польсько–литовська житня горілка, яку витримують у дубових діжках, додавши липового цвіту й листя яблуні та груші) й закінчуючи «роменською кизляркою» — виноградною горілкою, чия назва походить від дагестанського міста Кизляр. Зрештою, поет не відмовлявся ні від старовинних українських вишнівок та слив’янок, ні від імпортного пива, надаючи явну перевагу англійським маркам. Наприклад, 15 жовтня 1857 року він пише в щоденнику, що провів вечір у клубі, читаючи «Северную пчелу» й смакуючи ель — світле густе англійське пиво, а в повісті «Прогулка...» згадує коричневе англійське міцне пиво фірми Barclay and Perkins — напій, що його нелегко було дістати навіть у столичному Санкт–Петербурзі. Щодо вин, то тут слід назвати такі вишукані напої, як французькі «Медок» і «Шато Лафіт», іспанський херес, португальська мадера, італійське лакріма–крісті — солодке міцне вино з виноградників біля підніжжя Везувію, яке Шевченко знав не лише за романом Олександра Дюма «Граф Монте–Крісто». А з шампанських вин поетові, судячи з усього, найбільше смакувало «Вдова Кліко» — дорогий напій не лише аристократів і багатих буржуа, а й митців. Пригадаймо хоч би веселий епізод із повісті «Художник». Липень 1840 року. Учні Академії мистецтв гуртом рушають проводжати Вілю Штернберга на пароплав (він разом з Айвазовським їде в Рим), а Григорія Михайлова добудитися не змогли. Коли компанія повернулась назад, Михайлов нарешті прокинувся. Друзі почали розповідати йому, як проводжали Штернберга. Він мовчки слухав аж доти, доки вони не згадали, що випили на палубі дві пляшки «Вдови Кліко». «От негідники! — озвався тоді Михайлов. — Не розбудили провести товариша!..» Словом, Шевченко навряд чи погодився б зі своїм палким шанувальником Чеховим, який, маючи на думці саме «Вдову Кліко», писав: «Не вірте шампанському... Воно іскристе, мов діамант, прозоре, мов лісовий струмок, солодке, мов нектар; воно коштує дорожче, ніж праця робітника, пісня поета, жіноча ласка, але... геть від нього! Шампанське — то прекрасна кокотка... Людина п’є його лиш у години скорботи, печалі й обману зору. Вона п’є його, коли буває багата й пересичена, тобто тоді, коли пробитися до світла їй так само важко, як верблюду пролізти крізь вушко голки».

Ні. Наш поет надто любив це життя–свято — нехай примарне, нехай крихке, нехай конечне, але все ж таки свято. Може, він і любив життя так сильно якраз тому, що гостро відчував його проминальність. Недаром друзі казали йому, що він «поспішає жити». Згадаймо хоч би ось ці пронизливо–щемкі й водночас бентежні рядки: «Минають дні, минають ночі, / Минає літо, шелестить / Пожовкле листя, гаснуть очі, / Заснули думи, серце спить, / І все заснуло, і не знаю, / Чи я живу, чи доживаю, / Чи так по світу волочусь, / Бо вже не плачу й не сміюсь...» Та як же легко перебігає Шевченків осінній сум у справжню оду «До радості» в поезії Максима Рильського «Червоне вино»! «Минають дні, минає літо, — / Але нащо тужить за ним? / Прозору склянку вщерть налито / Вином, червоним і хмільним!» Вино — то не просто чудесний напій, то життя і смерть у їхньому вічному безугавному танці.