«Ну добре, не героя, але ж коханця я можу зіграти!»

25.05.2012
«Ну добре, не героя, але ж коханця я можу зіграти!»

Богдан Бенюк та Поліна Лазова у виставі «Жона є жона». (Фото з сайту Театру Франка.)

Завтра Богданові Бенюку виповнюється 55 років. Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, Державної премії України ім. О. Довженка, численні перемоги в «Київській пекторалі», десятки театральних і кіноролей, прекрасна родина і воістину всенародне визнання — здавалося б, що ще потрібно чоловіку для того, аби почуватися успішним і констатувати: життя відбулося. «Ну що ви, — відповідає на ці припущення Бенюк. — Якби я сказав це слово — «відбулося» — це означало б, що я заспокоївся. Ні, все відбувається. Я продовжую шукати, поспішати, встигнути зробити якомога більше...»

 

«Який же артист без того, щоб у душі дитинство не буяло!»

— Пане Богдане, під час навчання в театральному інституті яким ви себе уявляли у 55–річному віці? Мріяли, що станете народним артистом, працюватимете в Театрі Франка?...

— Звісно, про своє майбутнє я замислювався, але так далеко, аж до 2012 року, мої помисли тоді не добігали. Коли у 1978 році закінчував інститут, думав про 2000 рік. Думав, чи буду заслуженим артистом, де працюватиму... Ці думки, без сумніву, були. Бо ми ж, слава Богу, всі мрійники. Який же артист без того, щоб у душі дитинство не буяло! Бо коли артист забуває про дитинство, коли він розучився дивуватися тому, що відбувається навколо, — стає старим і нікому не потрібним сухарем. Мрії були і тоді, і зараз вони є. Коли пригадати період юності, без сумніву, хотілося бути схожим на багатьох артистів, які у той час були популярними, перебували на піку своєї творчості...

— У Театрі Франка ви вже понад тридцять років. Чого він вас навчив, яким ви стали завдяки йому? Якби молодий актор Богдан Бенюк потрапив, скажімо, в Театр на Лівому березі, можливо, він би став зовсім іншим актором?

— Річ не стільки в театрі, як у режисерові, з яким ти починаєш працювати. Бо театр — це ім’я, логотип, статус... А от у які руки ти потрапиш, з якими людьми будеш працювати — оце справді важливо. Мені поталанило не лише тому, що художній керівник Сергій Данченко сказав: «Так, я тебе беру», а й у тому, що свою роботу в цьому театрі я почав iз режисером Володимиром Оглобліним, який величезний шмат свого життя поклав на мене. У двадцятип’ятирічному віці я грав серйозні ролі у великих виставах, це його заслуга в тому, що він мене виліпив, за руку провів найважливішими акторськими стежками. Володимир Миколайович — із розряду тих режисерів і педагогів, яких одиниці. Першою виставою з Оглобліним була «Моя професія — синьйор з вищого світу», потім у нас були «Благочестива Марта», «Трибунал»... Це вагомі роботи, які в моєму житті були етапними. Його, а також Володимира Опанасенка, Андрія Жолдака я можу назвати режисерами, що прийшли не просто так — вони були мені подаровані.

«Один Бенюк зараз тут дає інтерв’ю, а інший — бігає і готується до вистави»

— Богдане Михайловичу, деякі ваші колеги вважають, що амплуа — це річ умовна, актор, особливо якщо він уже з величезним досвідом, може зіграти будь–яку роль. Ви, послуговуючись власним величезним досвідом, з ними погодитеся чи посперечаєтесь?

— Ще в молодості мені було тісно у своїх рамках. І навіть колись на зборах у Театрі Франка — хоча це тоді підняли на сміх — запитав: «Чому Анатолію Хостікоєву дають ролі героїв–коханців, а мені ні? Ну добре, не героя, але ж коханця я можу зіграти!» Але в ті часи складно було собі уявити, що актор моєї фактури може зіграти секретаря райкому партії. Нонсенс. Я міг зіграти п’яницю, голову відстаючого колгоспу... Тобто існував стереотип, якого ми довго не могли позбутися. Зараз це все відійшло у минуле, театр цікавить більше душа, аніж зовнішність. Хоча зовнішність також важлива, але у цьому питанні, слава Богу, спрацьовує правило, що зустрічають за одягом, а проводжають за іншими речами. У рамках сміху, комізму мені завжди було тісно.

— Акторський тренінг для актора з вашим досвідом — це важливо?

— Акторським тренінгом я займаюся постійно і завжди. Це дуже важливо. Я про це і своїм студентам наголошую, що потрібно готувати своє тіло... Коли прийшов до Театру імені Франка, то ми з моїм товаришем Володимиром Смотрителем, який працював у Театрі юного глядача, кожного дня зустрічалися, йшли на майданчик у школу тут недалеко, займалися там, потім — танцювальний зал... Треба було тримати форму, бо тоді багато роботи ще не мали, виходили здебільшого у масовках. Але підтримувати свій емоційний стан треба було обов’язково.

Школу я відточую кожен день у спілкуванні. Сьогодні я зранку працював зі студентами, зараз увечері у мене вистава, перед цим я був на радіо, озвучував мультик... Оце і є той тренаж, який дає велику потугу — ти кожен день знаходишся у своїй професії. Для мене важливо, що я сьогодні не замислююся над тим, скільки маю років — 30, 40 чи 55. Поки Бог дав, що серце витримує, що працюю, про це не варто замислюватися. Мій ритм життя дуже непростий. Я неспокійна натура, я ж Близнюки: один Бенюк зараз тут дає інтерв’ю, а інший — бігає і готується до вистави.

— Зі студентами вам цікаво працювати?

— У мене другий курс. Вони цікаві, але ремесла навчити складно. Вони можуть брати молодістю, бажанням... І це прекрасно. Бо якщо бажання немає, якщо душа спить — то не вийде нічого. Якщо ж його немає, треба сказати: іди, дитинко, звідси, ти не в те середовище потрапила. Бо ми повинні запалювати людей — така наша професія. Я не перший і не останній, хто це говоритиме. Сумний процес, але він існує... А з іншого боку, це й добре, адже краще відійти від цієї роботи відразу, ніж потім страждати. Я ж дивлюся і на свій колектив, бачу, хто успішний, хто не успішний, хто може щось робити, а хто байдужий.

— Стосунки з кіно у вас сьогодні складаються полюбовно чи відчуваєте, що для кінематографа могли б працювати активніше?

— У вересні–жовтні починаються зйомки фільму «Урсус» — це спільна українсько–грузинська картина режисера Отара Шаматави, там у мене буде надзвичайно цікава робота. Мій герой — Фома Гоголь, він живе у Грузії, але його предки — переселенці з України. Я вже їздив iз презентацією цього фільму на Берлінський кінофестиваль. Хоча у питанні кіно я вже став вибірковим, багато від чого відмовляюся. Дуже багато пропозицій на кшталт телевізійних «Анекдотів по–українськи». Краще не зніматися в такому фільмі, ніж зніматися.

— Богдане Михайловичу, завтра вам виповнюється 55 років. Як відзначатимете цю дату?

— Святкуватиму тут, гратиму виставу «Жона є жона», а потім буде п’янка. Подарунків я не замовляю, та часто навіть і не дуже звертаю на них увагу, а то й узагалі не розбираю... Головне, щоб прийшли всі мої рідні та близькі. Якщо зібрати всіх кумів, то вже вийде величезна кількість. Коли вони всі прийдуть, та ще й скажуть добрі слова — це буде гідна сатисфакція всім можливим презентам. Хоча є подарунки, які дійсно забути неможливо. На 50–річчя мені Анатолій Хостікоєв подарував польову кухню. А наступного року йому виповниться 60, то я вже думаю, чи не передарувати йому ту кухню назад. Жартую, звісно, але ж треба буде щось вигадати. Ну щось таке, не менше «Катюші» або танка... Польова кухня у мене зараз зберігається на сусідньо­му подвір’ї, ми навіть кашу в ній варили. Анатолій Георгійо­вич — чоловік iз великою душею і великою фантазією. Це тільки він міг таке придумати, він вміє все дуже гарно обставити, зробити, та плюс до цього його нестримна імпровізація. Це ж треба було її десь узяти, потім якось запхати до нашого театру в розібраному вигляді... Але ефект тоді був неймовірний. Кухня, до речі, 1957 року випуску, це рік мого народження.

 

ПЛАНІВ ГРОМАДДЯ

«Дядя Ваня» фантастичний. Мене аж жаба задушила»

— Чим потішите своїх шанувальників найближчим часом?

— Зараз Андрій Приходько репетирує дуже цікавий проект, дай Боже, щоб він удався. Це вистава за мотивами віршів Івана Малковича, вона називатиметься «Райскеє діло». Будемо відкривати українську душу, прем’єра запланована на 14 червня. Андрій з когорти режисерів, які знають, що вони хочуть. Він не з тих, хто приходить на майданчик і чекає, що придумають актори, якщо пауза затягнулася... Приходько влазить на нашу акторську територію і пропонує, що ми мусимо робити . Акторів це, без сумніву, злить. Але треба зрозуміти, що хоче режисер, прийняти це, а якщо воно суперечить твоєму єству — мати силу і честь заперечити і довести, що твоя якась пропозиція буде тут доречнішою. І це своєрідне змагання може увінчатися успіхом. Або ні... Я у цій виставі граю Івана. Позаяк спектакль за творами Івана Малковича, то ви розумієте, що це головна роль (cміється). Там також гратимуть Лариса Руснак, Василь Мазур, у цій виставі беруть участь наші оркестр і балет.

— Богдане Михайловичу, як почувається зараз компанія «Бенюк і Хостікоєв»? Чи вистачає сил і наснаги на цей проект, як часто гастролюєте, чим плануєте поповнювати афішу?

— Восени ми мали прем’єру — «Люкс для іноземців», тиждень тому повернулися з туру — возили її до Луцька, Рівного, Львова.. Так що наша компанія намагається триматися і демонструвати всій театральній братії України, що можна робити якісь речі і поза дотаційним театром. Але для цього треба потрудитися. Піднімати свої зади і не лінуватися. Бо театральне мистецтво лінощів не терпить, ця справа потребує динаміки. Нещодавно я їздив на прем’єру до Андрія Жолдака, який у Гельсінкі поставив «Дядю Ваню». Узяв i собою Чехова, ще раз прочитав його у номері....Я її подивився із задоволенням — геніальна вистава. Як там актори працюють! Мене аж жаба задушила. Бо коли бачиш блискуче виконання — сам хочеш стати частиною цієї команди. Я думаю, що наша театральна компанія має привезти його ту гельсінську виставу «Дядя Ваня». Цікаво, що у Фінляндії, де 95 відсотків населення розмовляє фінською, а 5 відсотків — шведською, Жолдак поставив цей спектакль у шведському театрі.

— А запросити Жолдака поставати виставу для компанії «Бенюк і Хостікоєв» ви не плануєте?

— Я йому в Гельсінкі так і сказав: Андрію, наступну виставу, коли у тебе буде «вікно», ти мусиш поставити у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». І він уже навіть назвав приблизний час, коли зможе цим зайнятися: це грудень, січень, лютий. Але постає питання майданчика... Бо взяти в оренду на цей час якусь сцену складно. Та безвихідних ситуацій не буває. А якщо ми Жолдака ще й умовимо зробити цю виставу за той гонорар, який отримують в нашій країні... А він повинен на це погодитися, бо себе всюди позиціонує як Андрій і наголошує, що він з України... Дуже сподіваюся, що ця ідея буде реалізована. Зараз думаємо над літературним матеріалом.