Десь років за три до того, як я народився, тобто вже досить давно, засновник «нової онтології» Ніколай Гартманн у своїй «Естетиці» писав: «Розсудливій людині здається ясним і незаперечним те, що мистецтво, яке відкидає життя та його потреби й суперечить йому, втрачає ґрунт під ногами й зависає в повітрі. Питання тільки в тому, як саме воно має бути пов’язане з життям...» Я теж так гадаю. Хоч я завжди обстоював і буду обстоювати думку про те, що поезія — «річ у собі», що вона існує сама по собі, незалежно від потреб біжучого життя, а надто — від політики. Це моя, нехай навіть перебільшена, реакція на одвічну «інструментальність» української літератури, на її перебування в ролі чиєїсь служниці, реакція на нашу вроджену глухоту до таких простих речей, як «наука для науки» (аристотелівське «знання заради знання»), «мистецтво для мистецтва» тощо.

Фредерік Бегбедер, «денді французької літератури», як називає відомого письменника швейцарська преса, висловив оригінальну думку про те, що комплекція письменника, його статура — огрядність чи стрункість — впливають на те, що саме він пише. Ці слова прозвучали під час відкриття шанованого публікою і фахівцями щорічного Салону книги і преси в Женеві, який цього року відбувся в двадцять шостий раз.

Року не вистачило Параджанову, щоб побачити, як одна з його неймовірних мрій перетворилася на реальність, — у Єревані закінчували будівництво музею. Там він планував жити і працювати. Режисер сам обрав місце — над урвищем, що, можливо, нагадувало йому ландшафти рідного Тбілісі, із видом на місто, над яким, як привид, як знак, майорить прекрасний Арарат, ніби і в центрі, але подалі від столичного шуму. «Він ходив по цій будівлі. Щось креслив. У нього були великі плани, і невідомо, що би він тут зробив», — додає Завен Саркісян, незмінний директор музею, фактичний його засновник і друг Сергія Параджанова.