Мій рідний Харків не можна уявити без Сумської. На перший погляд — вулиця як вулиця, та є в ній своя особлива принада. Недаром же писав колись рвійний панфутурист–екструктор Нік Бажан Аркадієві Любченку: «Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу. От іще де сірозелена нудьга, так це на цьому хуторці, що Києвом зветься». А ось «Вступна новела» романтика Миколи Хвильового. Її автор разом зі своїм добрим приятелем Юліаном Шполом іде по Сумській під справжньою тропічною зливою — розкішною, теплою, запашною: ­«...Юліан Шпол, автор комедії «Катина любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно — з його капелюша тече чомусь синя вода. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку».

На франківській сцені молода режисерка Катерина Чепура дебютувала спектаклем «Дорогу красі». Тоді, два роки тому, її вистава викликала справедливе обурення: чому це в українському театрі так мало Винниченка? Катерина показала виставу якісну, емоційну, «живу» — потенціал драми Володимира Винниченка молода режисерка разом з акторами розкрили до найдрібніший нюансів, відтак потужний текст, трансформувавшись у виставу, не втратив, як це часто буває після переходу з літературної площини в театральну, а набув. Після прем’єри Катерина зізналася, що наступні її творчі плани також пов’язані з Винниченком. Нещодавня прем’єра «Натуся» довела, що слова у цієї дівчини з ділом не розходяться.

Територія колишнього заводу ізоляційних матеріалів на околиці Донецька віднедавна стала модним арт–майданчиком. Любов Михайлова, донька екс–директора заводу і сама бізнесвумен, колекціонер, взялася за модну у світі тему — перетворення промислових об’єктів на майданчики для contemporary art. Недавно стало відомо, що британські архітектори Рік Роуботам і Крістс Ернстcонс розробляють для заводу проект «креативного села» — такого собі культурного кластера з галереями, художніми майстернями, ресторанами, магазинами, природним басейном, велосипедними доріжками, кінотеатром, парком, газонами на дахах цехів, а головним ландшафтним маркером «села» буде ближній терикон. Головне завдання при цьому — зберегти промислову забудову в тому вигляді, в якому вона була задумана, зберегти дух місця і зв’язок з історичною специфікою регіону. За таким принципом були побудовані московський центр сучасного мистецтва «Винзавод» (на території заводу «Московська Баварія»), лондонська Tate Modern (у приміщенні колишньої електростанції), міланська Fabbrica del vappore (у цехах трамвайноскладального заводу) тощо.

Київський міжнародний кінофестиваль короткометражного кіно цього року лише розпочинає свою щорічну традицію огляду світового короткого метру на великому екрані. З 20 по 22 квітня у кінотеатрі «Кінопанорама» будуть представлені короткометражні роботи з 27 країн, зняті з 2010 по 2012 рік. Також відбудеться панорама відомих європейських кінематографічних шкіл, короткометражок зі світової класики — стрічок, що свого часу отримували «Оскарів», «Бафту» та «Санденс», обіцяє директор фесту Кирило Марікуца.

Незважаючи на те, що в останні кілька років особа Володимира Рутківського набуває все більшої популярності, з’являється достатньо інтерв’ю, письменник, здається, щиро розповідає про інтимні моменти в житті (які перешкоди траплялися, як наро­джується ідея твору, звідки беруться характерні герої), все ж у ньому залишається щось нерозкрите, незвідане. Це щось — мистецтво творити. Як людині літній, загартованій існуванням на нашій грішній землі, вдається писати історії, однаково доступні для дітей і цікаві дорослим? Людина з дитячим акцентом, яка пише «малятам від 2 до 102», чиї твори треба включати в шкільну програму з вивчення історії, а як позакласне до них читання — «серйозні» підручники, людина, яка здатна розпалити доросле вогнище патріотичних почуттів не згірш за Миколу Гоголя з «Тарасом Бульбою» — це моє особисте прочитання Володимира Рутківського. Дай Боже і нам у 75 років дивитися на світ так широко розкритими очима і зі щирою усмішкою!