Нічне кіно на Андріївському узвозі

23.06.2004
Нічне кіно на Андріївському узвозі

Злiва направо: Лесь Сердюк, Богдан Жолдак, брати Капранови. (Фото Олексiя IВАНОВА.)

      Пляшкова пошта нашого кіно, останній із могікан — так називають сьогодні камерний кіновідеофестиваль «Відкрита ніч». Не в зручних апартаментах із величезним екраном, а, як завжди, вночі на оглядовому майданчику «Панорама» над Андріївським узвозом, він збирає переважно студентську молодь.

 

      Екран, два на півтора метра, похитується на вітрі, гості примерзають до принесених із галереї «Ательє Карась» дерев'яних стільців і розкривають парасольки, бо над їхніми головами — дощове і зоряне небо. Журі о 21.00 залишає майданчик, щоб у комфортних умовах галереї «Ательє Карась» до ранку переглядати фільми і визначати переможців. О четвертій, коли сходить сонце, вони піднімаються нагору потиснути руки переможцям. «Відкрита ніч» не має фінансової підтримки держави, хоча серед її організаторів — Мінкультури та Національна спілка кінематографістів. Переможці в найкращому випадку отримують відеокамеру та касети. У гіршому ж, коли організаторам важко знайти спонсора, — новорічні хлопавки або ще якісь іграшки. Кінорежисер Михайло Іллєнко, засновник і арт-директор «Відкритої ночі», намагався зробити все, щоб хоч на восьмий раз вона була схожа на показовий огляд нашого молодого кіномистецтва. Проте поки що, як жартують журналісти, «Відкрита ніч — дубль вісім» нагадує швидше самодіяльні вилазки для збору гербарію в Червону книгу нашого кіно.

      Більш ніж скромний прийом гостей, як завжди, компенсувало поважне журі: Іван Малкович, брати Капранови, Владислав Єрко, Віталій Малахов. Тридцять чотири роботи подали на розгляд журі студенти КДІТМ ім. Карпенка-Карого та Київського Національного університету культури і мистецтв. Нагороджувати цього разу їх було чим — призовий фонд фестивалю зріс до 20 тисяч гривень.

      Цієї «Відкритої ночі» родзинкою стала «Ойра», яку зняв сільський вчитель Владислав Чабанюк, та фільм Ганни Яровенко про зйомку «Ойри». Щоправда, до перегляду організатори дали скорочені варіанти (через велику кількість робіт, представлених на фестивалі), тому багато моментів для тих, хто не бачив цих фільмів, залишились незрозумілими. З тієї ж причини не було стрічок відомих режисерів, а також зник «Ретроспективний погляд», де показували українську класику.

      Як і минулого року, всі картини тяжіли до відеоряду та стилю телерепортажу. Але якщо на «Відкритій ночі — дубль сім» кіно- і відеопродукція представлялась у співвідношенні приблизно один до чотирьох, то «Відкрита ніч — дубль вісім» була схожа на одну велику документальну хроніку з творчих абстракцій і засимволізованих ідей. Наприклад, Оксана Плисюк знімала пори року на майдані Незалежності. Усміхнені діти, бабуськи з авоськами, будинки будуються, ті ж будинки руйнуються, демонстрації. Прапори різних кольорів, пам'ятники різних форм. Все це одночасно на екрані, в різних ракурсах — просто Грінуей. Із таких клаптів Оксана змонтувала свої «Пори року на Майдані». Схожими за змістом були стрічки «День України в Україні» Романа Боднарчука і «Сни в місті» Максима Мехеди, хоча всі троє запевняють, що не знали про те, що знімають їхні колеги.

      Символізму на фестивалі теж було хоч відбавляй. Наприклад, Юрій Ластівка створив символ такого собі мрійника, який закоханий у музику Бетховена. Він найбільше прагне грати так, як Майстер. Але боїться споганити мелодію, тому лише вмикає магнітфон, слухає записи «Місячної сонати» і уявляє, що це грає він сам. Учень Михайла Іллєнка Сергій Крутін намагався показати, як уживаються в одній людині дві зовсім різні риси. Жив собі на світі суддя. Одного осіннього дня він був на річці і побачив кавун. Як був, у черевиках і довгому плащі, кинувся його ловити. Спіймав, приніс додому, цілими днями носився з тим кавуном, як мале дитя, навіть засинав із ним. Але приходив час — і суддя ішов до суду, його обличчя кам'яніло, голос ставав металевим, суддя рявкав: «Встати! Суд іде!»

      Як говорить Михайло Іллєнко, вчитель багатьох учасників фестивалю, «кожний хоче закричати щось своє, неконвеєрне, і через це їхні репліки та аргументи бувають абсолютно не зрозумілими, хоча, іноді, й влучними. Просто шкода, що того, влучного, глядач часто не помічає».

      Яскрава тенденція восьмої «Відкритої ночі» — переорієнтація на конкретного замовника, у нашому випадку — російськомовного. Воно й не дивно. Як сказала кореспондентові «УМ» Юлія Галайчук, режисер фільму «Бей, барабан», «приходить час, і романтика в гарячих студентських головах поступається місцем здоровому прагматизму. Хочеться заробляти гроші. І якщо це не можна зробити в Києві, то легко — у Москві». Зрештою, дехто намагався оминути слизьке питання мови і обмежитися тільки мовою кіно — багато робіт зафільмовано взагалі без слів, самими лише візуальними засобами. Особливо це стосується фільмів КДІТМ, поетичні кінотрадиції, слід гадати, там втовкмачують непогано. І, як стерджують брати Капранови, «кіно без слів — не така вже й погана штука. Бо зазвичай студентам дуже важко говорити до глядача. Це звучить непереконливо».

      «Треба також звернути увагу на те, — стверджує член журі, художник Владислав Єрко, що зменшується кількість анімаційних фільмів — чотири з тридцяти чотирьох. І це при тому, що наші аніматори завжди відзначалися особливою стійкістю за будь-яких умов. А те, що учасників замало і багато з них у кількох номінаціях змагалися самі з собою, — взагалі тривожна тенденція, яка продовжується з року в рік...»

      Восьма «Відкрита ніч» не створила сенсацій, не стала і проривом у кіно. Зрештою, скільки років уже проводится фестиваль, але про жоден фільм із його колиски ми й досі не чули. Проте, як стверджує директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович, двадцятирічні хлопці й дівчата, які знімають на архаїчній техніці й допотопній плівці, ростуть. Вони винаходять щось своє, чомусь вчаться. Цілком може бути, що маленький майданчик «Панорама» стане для них стартовим».