Від ситуації в інформаційному просторі держави великою мірою залежить державна безпека. За тих, кого багато показують по телебаченню, наші люди частіше голосують на виборах. З «героїв», яких нав'язує блакитний екран через бойовики і кримінальні телесеріали, бере приклад наша молодь. Тією мовою, яка лунає з «ящика», рано чи пізно починають говорити наші діти. І якщо, склавши все вищесказане докупи, поклацати кнопками середньостатистичного українського телевізора, за майбутнє держави, відверто кажучи, стає лячно...
А з огляду на те, що вже за кілька тижнів на голови телеглядачів вихлюпнеться море передвиборчого бруду і єлею, й без того актуальна і болюча «телевізійна» тема стає ще актуальнішою. Про процеси, які відбуваються у телепросторі нашої держави, «Україні молодій» розповів Віталій Шевченко — у минулому двічі народний депутат, а тепер заступник голови Національної ради з питань телебачення й радіомовлення. Саме цей орган, до речі, є чи не єдиним, який здатний реально впливати на те, що нам показують по телевізору. От тільки чи впливає?
— Пане Віталію, чому Нацрада й досі працює під керівництвом Бориса Холода? Адже, згідно із законодавством, він уже не може не те що очолювати, а навіть просто працювати в цьому органі, оскільки чотирирічний термін, протягом якого одна особа може бути членом Нацради, у його випадку вичерпався ще 10 червня...
— Знаєте, це єдине питання, яке я не хотів би коментувати. Тут є якісь етичні нюанси, адже я все-таки заступник голови. Але, за законом, справді, повноваження Бориса Івановича однозначно вичерпалися. До речі, подібна ситуація минулого року склалася й у Центральній виборчій комісії, коли Президент протягом якогось часу не подавав кандидатуру голови на зміну Михайлові Рябцю. Що ж до Нацради, то ми перебуваємо в досить складному становищі: через наш орган проходять серйозні питання, які досить часто бувають предметом судових оскаржень. І якщо, скажімо, зараз якась теле- або радіокомпанія оскаржить будь-яке ухвалене Нацрадою рішення, що приймалося за участю Холода, то може виникнути дуже неприємний прецедент. Особливо в тому випадку, якщо цю скаргу хтось гарно «супроводжуватиме», бо ж не секрет, що часто за судовими процесами навколо «наших» питань стоять дуже важливі політичні кити, які з'ясовують стосунки між собою. Щиро кажучи, ми вже звикли до того, що зазвичай усі серйозні суди програємо, бо немає з чим туди ходити (сміється).
— Якщо все так серйозно, невже «нацрадівці» не обговорювали, як діяти в цій ситуації?
— Не обговорювали. Кілька місяців тому в інтерв'ю для «Телекритики» перший заступник голови Понеділко висловився за те, щоб голова Нацради працював доти, доки не вичерпає свої повноваження Президент. Але це суто особиста думка, оскільки закон про Національну раду з питань телебачення i радіомовлення чітко стверджує, що таке неможливо. Щоправда, про повноваження керівника там нічого не сказано — тільки про строк, протягом якого триває членство в Нацраді, але ж не може бути головою організації людина, яка вже в ній не працює! Проблема ще й у тому, що кандидатуру на посаду голови НРТР спільно пропонують Президент і спікер парламенту, а ми вже таємним голосуванням обираємо або не обираємо цю особу. І мені досить складно уявити, кого можуть запропонувати ці двоє, аби ця людина пройшла через наше голосування. Найімовірніше, що навіть якщо до цього дійде, обрати голову не вдасться і принаймні до вступу на посаду нового Президента держави обов'язки керівника Нацради виконуватиме перший заступник.
— А хіба це має якесь значення, є у Нацради голова чи немає? Адже всі рішення все одно ухвалюються колегіально.
— На перший погляд, голова справді мало що важить, але бувають такі випадки, коли від нього багато залежить. Зараз, правда, такого вже не трапляється, оскільки під ліцензією, яку ми видаємо тій чи іншій компанії, повинні підписатися всі члени Нацради, а раніше бували досить неприємні випадки. Траплялося, що нам демонстрували ліцензії, підписані головою, на які можна було дивитися тільки квадратними очима й дивуватися, що в ліцензії таке взагалі може бути записано. Окрім того, керівник Нацради може подавати від імені організації листи в той чи інший державний орган, пришвидшувати процес перевірки електронних ЗМІ, скеровувати ті перевірки тощо. І, що дуже важливо, регулювати строки, в які оголошується той чи інший конкурс. А від обставин, які склалися в конкретний момент, може дуже залежати, отримає компанія ліцензію чи ні.
— І багато на даний момент у чи то обезголовленої, чи то «головатої» НРТР заявок на ліцензії?
— Якщо чесно, ситуація нас трохи дивує. Бо ми сподівалися трохи перепочити, оскільки минулий рік видався нелегким у цьому плані: було маса конкурсів, і, зрештою, протягом 2003-го ми видали у півтора рази більше ліцензій, ніж за увесь інший період існування Нацради...
— Цікаво, з чим пов'язаний такий сплеск активності? З тим, що розвивається ринок, чи є якісь інші причини?
— Тут усе разом: звісно, це й логічний процес завершення якогось етапу розвитку ринку, однак існують і певні обставини, пов'язані з президентськими виборами. Якщо радіокомпаніям переважно вдається бути осторонь політичних процесів, то телевізійники всі в це діло втягнуті. Особливо великі — ті, які претендують на звання національних (окрім трьох загальнодержавних телеканалів, це компанії, які розповсюджують свій вплив на регіони, розбудовуючи мережі). Усі вони або комусь належать, або тісно пов'язані з тими чи іншими політичними силами й діячами, і, звісно, хоч-не-хоч братимуть активну участь у передвиборчій кампанії. Тому й поспішали з ліцензуванням, адже опоненти будуть прискіпуватися до всього, а конкуренція велика. До того ж отримані частоти треба було освоїти до початку виборчої кампанії, аби не вискакувати до виборців як Пилип iз конопель.
Так от, ми були переконані, що, напружено попрацювавши, з весни матимемо більш-менш спокійний період. Навіть контрольно-перевірочні роботи намагалися завершити до початку виборчої кампанії, аби потім не було ніяких проблем. А натомість не те що спокою немає, а навпаки, назрівають якісь карколомні речі. Знаєте, є якесь передчуття, що обставини змусять нас ухвалювати дуже й дуже відповідальні рішення.
— Щойно оголошений конкурс на мовлення у незайняті «Студією 1+1» години на УТ-2, випадково, не з таких випадків?
— Саме з таких. Це дуже давня болячка, яка недаремно прорвалася саме зараз. Очевидно, що цей конкурс буде дуже жорстким, бо тут збігаються інтереси багатьох серйозних мовників, і вага цих часових відрізків є надто високою.
— Ви вже знаєте, хто на них претендуватиме?
— Принаймні на час нашої з вами розмови заявок на участь у конкурсі ще не надходило, тож поки що сказати складно. Не виключено, що серед претендентів буде й «1+1», оскільки поки що в них «плаваючий» час, який Нацрада колись дала «Студії» для так званого експериментального мовлення. Експеримент — до речі, ініційований з Нацради — був, як на мене, абсолютно дурним. Існував проект так званого «Гурту», який завершився нічим, оскільки згодом Нацрада чітко визначила, що таке суспільне мовлення, а те, що хотіли зробити «гуртівці», анітрохи в ці схеми не лягало. Побачимо, що запропонують «конкурсанти» тепер.
— А як узагалі визначають переможців подібних конкурсів? Бо інколи трапляються дуже дивні випадки, як, скажімо, з радіо «Континент», частоту якого чомусь передали нікому не відомому радіо «Онікс»...
— Щодо «Континенту», то це безпрецедентний випадок. Протягом десяти років діяльності Нацради такого ще не було, аби компанія, яка виникла ще на початку розвитку власного інформаційного простору незалежної України, добре мовила, не мала жодних зауважень і своєчасно просила продовження ліцензії, зрештою її не отримала. Більше того, надалі в законодавстві з'явилася пряма норма про те, що якщо компанія мовить на певній частоті і вчасно подає документи на продовження, то ліцензію вона отримує автоматично — якщо, звісно, немає порушень. У ситуації з «Континентом» якраз жодних порушень не було, і абсолютно очевидно, що причини позбавлення його частоти були суто політичними. Я вже зараз докладно вивчив цю ситуацію (тоді, коли ця історія відбувалася, мене в Нацраді ще не було) і виявив, що на той час узагалі не було жодних нормативних актів, які б зобов'язували перевіряти компанію на предмет відсутності проблем з аудитом, наявності банківських гарантій тощо. І коли оголошували конкурс на ту частоту, де мовив «Континент», нічого подібного не планувалося — перший подібний документ з'явився тільки потім. Тобто це було застосування заднім числом абсолютно надуманих правил, та й то з великими натяжками.
До речі, тижнів зо три тому в Україну приїздив адвокат, який представляє радіо «Континент» у Європейському суді з прав людини (преса чомусь оминула увагою цей факт). Він дуже оптимістично дивиться на перспективи цієї справи, яка, можливо, слухатиметься вже восени. І цей правник поставив мені як заступникові голови Нацради дуже логічне запитання: а чи були випадки, щоб якась компанія мовила без ліцензії і Нацрада не вживала щодо неї ніяких заходів. Аби відповісти, я був змушений підняти конкретні матеріали. І виявив, що таких телерадіокомпаній десятки, а якщо враховувати й кабельне мовлення, то сотні. Причому без ліцензій працюють і обласні компанії, які виходять в ефір на УТ-2, тому що такий дозвіл їм кілька місяців тому дав Іван Чиж, голова Державного комітету телебачення та радіомовлення. Раніше обласні компанії мовили на третьому каналі, однак їх звідти вигнали, бо чомусь було вирішено, що в інтересах інформаційного простору цей канал треба повністю віддати «Інтеру». І хоча тепер обласні мовники, по суті,не мають права виходити на другому телеканалі, Укрчастотнагляд чомусь не присилає бійців, щоб їх потурити, і не конфіскує передавачі.
— Але якщо очевидно, що ці компанії виходять на «своїх» частотах незаконно, значить, будь-яка ТРК може без проблем «захопити» певний канал і мовити собі донесхочу, залишаючись безкарною?
— Складається враження, що так. Якщо говорити про обласні компанії, то ми, звісно, розглядатимемо цю ситуацію. Проблема в тому, що оголосити конкурс на УТ-2 для обласних телекомпаній і надати їм там право мовлення — означало б просто знищити один із загальнонаціональних каналів, які будувалися роками. Національна рада єдина в тому, що це питання державної безпеки, адже про те, щоб створити новий загальнонаціональний канал, не може бути й мови, бо на це потрібні просто шалені кошти. Тому, що робити в ситуації, коли обласні ТРК у результаті конкурсу залишаться без каналу, а віддати канал їм також не можна, ніхто не знає. Ми пробували порадитися з нашими «богами» (показує пальцем кудись угору. — Авт.), та ніхто не ризикує взяти на себе відповідальність за якесь рішення, сподіваючись на те, що цю проблему розв'яже Нацрада... Але все, що ми могли зробити, — це написати в умовах конкурсу, що перевагу буде надано тим телекомпаніям, які задовольнять інтереси глядачів у висвітленні діяльності Верховної Ради та органів місцевого самоврядування. Я особисто тільки дуже шкодую, що в цих умовах не зазначено вимогу виконувати постанову Верховної Ради про висвітлення роботи сесії. Бо, скажімо, виграє конкурс «Студія 1+1», аби доповнити вже відведені їй години, і пересадить на цей час якогось Джангірова та ще й скаже, що це задоволення запитів парламенту на висвітлення його роботи.
— Але ж саме від Нацради залежить, хто виграє конкурс. Тому повернемося до питання, яким саме чином ви визначаєте переможця.
— Ну в цьому випадку конкурс форматний, тобто ми одразу сформулювали конкретні вимоги, тому будемо дивитися на концепції, які запропонують учасники «змагання». А найчастіше... добре, якщо на конкурс іде мовник, який уже себе зарекомендував і працює. Тоді ми просто перевіряємо, наскільки він сумлінний, як виконує умови попередньої ліцензії тощо. Якщо ж на мовлення претендує хтось невідомий, то, звісно, визначитися важче.
— Вочевидь, у такій ситуації вплинути на рішення «нацрадівців» можуть не лише об'єктивні, а й суб'єктивні фактори. Скажімо, когось «попросили» проголосувати за надання ліцензії конкретній телекомпанії...
— Бачте, Нацрада дуже цікавий організм: нас тут восьмеро, і кожен представляє певні сили, які, природно, дивляться на світ по-своєму. А з огляду на малу кількість «нацрадівців», відсутність бодай одного може кардинально вплинути на якесь рішення. Бо більшість складає п'ять голосів, а іноді ми проводимо засідання вшістьох (це мінімальний кворум). Окрім того, вже протягом року Нацрада працює в режимі застосування права вето. Раніше це правило не діяло, хоча в законі записана така норма (очевидно, той, хто її вписав, не усвідомлював, які це може мати наслідки): рішення чинне, якщо протокол підписали всі члени Нацради, котрі брали участь у голосуванні. Тобто й ті, хто проголосував «за», і ті, хто був «проти». І якщо хтось із якихось міркувань відмовився поставити свій підпис, навіть ухвалене більшістю голосів рішення виявляється заблокованим.
— Але це ж просто безмежний простір для хабарництва! Скажімо, на ліцензію претендує якась дуже солідна телекомпанія, а хтось із «нацрадівців» відмовляється підписати протокол. Чекаючи, доки «підвішена» компанія запропонує йому солідний хабар...
— Фактично, так воно і є. Хоча той, хто користується правом вето, звісно, опиняється у дуже складній ситуації, тому намагається вагомо обгрунтувати своє рішення. Бо якщо практикувати таке довго, то можна й посаду втратити.
— А чи є якийсь спосіб вплинути на ТРК, яка виграла конкурс, але не виконує задекларованих нею в заявці умов? Бо написати ж можна що завгодно, аби тільки отримати ліцензію. А потім, скажімо, замість обіцяних дитячих фільмів безперервно демонструвати бойовики або перетворити «п'ятихвилинку ненависті» на зразок «Проте» у «п'ятигодинку»...
— Звичайно, ми проводимо перевірки. Як правило, через рік після отримання ліцензії, хоча бувають і такі випадки, коли в рішенні про визначення переможця конкурсу обумовлено, що перевірку буде проведено через 2-3 місяці. Звісно, перевіряємо й позапланово, особливо якщо хтось починає «хуліганити». Але при цьому, як це не прикро, ще не було таких випадків, аби Нацрада через суд (прямо ми цього зробити не можемо) відібрала у когось ліцензію...
— Пане Віталію, у квітні Нацрада ухвалила постанову, згідно з якою державні ТРК повинні вести мовлення тільки державною, тобто українською, мовою. Тоді це рішення викликало величезне обурення російськомовних телекомпаній, вони й до Президента зверталися, й ледве що не до світової спільноти апелювали, мовляв, права людини порушують і все таке... А тепер про цей скандал уже ніхто й не згадує, і російської мови на телебаченні якщо й поменшало, то не набагато. Невже «зам'яли»?
— Знаєте, ми це питання тоді дуже ретельно готували. Надсилали проекти всім, хто мав до цього бодай якесь відношення, — і в Кабмін, і в Державний комітет у справах національностей та міграції, і в комітет Івана Чижа, який навіть на засідання Нацради не прийшов, хоча дуже хоче мати в себе департамент мовної політики. Тобто всі мали змогу з нашими намірами ознайомитися, і ніхто ніяких претензій не висловив. А потім, коли рішення вже відбулося, державне керівництво, не розібравшись, наговорило такого... Ледве що не ворогів народу з нас зробили, при цьому зовсім не розібравшись у ситуації. Адже насправді це рішення не утискає, а навпаки, захищає права національних меншин. Між іншим, на сьогодні постанова Нацради від 14 квітня діє, хоча її й пробували кілька разів відмінити. Призупинений тільки 4-й пункт, у якому було записано, що, крім усіх інших заходів, на захист української мови запроваджуються рекомендації, як можна, враховуючи регіональні й етнічні особливості, задовольняти мовні інтереси нацменшин, які проживають скупчено. Тобто це саме той пункт, який захищав іншомовне, у тому числі й російськомовне населення. У результаті від постанови залишилася констатація незадовільної ситуації з українською мовою в телерадіопросторі й вимоги навести в цьому плані лад. Тому, відповідно до цього рішення, ми в усіх ліцензіях тепер пишемо: мова мовлення — українська. Навіть якщо приходять, скажімо, одеські ТРК і скаржаться на те, що не можуть застосувати той 4-й пункт. Словом, ситуація, знову-таки, дуже дивна. До речі, хоча це й трохи з іншої опери, але при проведенні перевірок у деяких регіонах ми зіштовхнулися з курйозними випадками: певні телекомпанії «позичали» десь україномовного ведучого, якого возили по всьому маршруту за «ревізорами» з Нацради, аби продемонструвати їм, як забезпечується вимога щодо мовлення державною мовою. І сміх, і гріх.
— Гарна у вас робота — є з чого посміятися. Та й узагалі... Колись, після виходу матеріалу про Нацраду, до редакції «УМ» зателефонувала читачка й позаздрила вам: мовляв, непогано живуть — тільки й роблять, що телевізор дивляться. Ви й справді багато часу проводите перед «ящиком»?
— Останній рік доводиться дуже багато дивитися. Але в основному через те, що мене ввели в комісію Міністерства культури, яка видає прокатні посвідчення. Зокрема, ми вирішуємо, чи обмежувати аудиторію того чи іншого фільму, тому часом доводиться ТАКОГО надивитися... Я вже хочу порушити питання про те, щоб нам молоко за шкідливість видавали (сміється). Але ж треба цим комусь займатися.
Продовження теми про те, якими критеріями керуються ті, хто «цим займається», а також про інші аспекти моральності й неморальності українського телебачення читайте в одному з наступних номерів «УМ».
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
