«Маска» по–українськи

20.03.2012
«Маска» по–українськи

Сцена з вистави.

З 2 березня по 2 квітня у Москві проходить театральний фестиваль «Маска Плюс». Це позаконкурсна частина масштабного проекту — Національної премії та Фестивалю «Золота Маска», який включає в себе і власне конкурс, і показ вистав iз Росії та інших країн.
Поміж семи учасників iз СНД та Балтії уперше був представлений Харківський академічний драматичний театр ім. Шевченка. Експертна комісія відібрала для показу його «Войцека» за Г. Бюхнером (другим українським представником на «Масці Плюс» уже традиційно став ЦСМ «Дах», нині — з виставою «Король Лір. Пролог»).
Ця подія, ясна річ, має значення більше для самих харків’ян та вітчизняного театру в цілому, ніж для перегодованої різноманітними видовищами Москви. Хоча, заради справедливості, зауважимо, що «Войцек» мав і глядача, і відгуки, і навіть набув прихильників, котрі з ентузіазмом брали автографи в режисера Олександра Ковшуна.

Життя починається у сорок років. І навіть пізніше...

Головний сенс усе ж у тому, що наш театр підтвердив свою мистецьку «конвертованість» та здатність до високопрофесійної роботи не лише на сцені, а й поза нею (варто лише було побачити, як чітко спрацювали з підготовки вистави у складних умовах усі — від акторів, помічника режисера, освітлювача та звукорежисера, до юних виконавців Софійки Прончатової і Тараса Ковшуна). Причому тут обов’язково треба додати «вкотре підтвердив» — адже вистави режисера останнім часом стали завсідниками міжнародних фестивалів (Львів, Брест, Єкатеринбург, Єреван, Тбілісі — сподіваймося, «далі буде»).

І це — гарний привід поговорити про Олександра Ковшуна, котрий як постановник нещодавно виринув ніби нiзвідки, хоча як актор працює у Харківському театрі ім. Шевченка аж з 1991 року. Стосовно нього справедливим виявляється заїжджений кіноафоризм: «У сорок років життя лише розпочинається». Режисерське життя Ковшуна розпочалося навіть пізніше — адже відповідний диплом він отримав у 49. І, як кажуть, «Остапа понесло» — шiсть вистав за чотири роки: Бюхнер, Коляда, Беккет, Набоков... На здивоване запитання, чому так пізно, Олександр відповідає: «Мені давно набрид ілюстративний, розмовний театр, але я не бачив застосування своїм фантазіям, не знав, кому це буде — і чи взагалі буде — цікаво. Але, коли з’явилася можливість попрацювати з Кучинським, потім із Жолдаком та Бакіровим, коли вдалося об’їздити півсвіту з жолдаківськими виставами й надивитися там всякого, я зрозумів: театр може бути зовсім різний, у тому числі — справді ТЕАТРАЛЬНИЙ. Відтоді мені ніби відкрився власний «коридор», у якому почав мислити, існувати, підтягувати за собою інших...»

Фантазії Ковшуна насправді бурхливі та сказати б, ексклюзивні. У дебютному «Войцекові» ще досить помітні посилання на фірмові жолдаківські «фішки», а от далі маємо просто–таки каскад вигадок, те, що класик назвав «монтажем атракціонів». У кожній виставі стільки парадоксальних поворотів думки, «посилань», стилізацій та ремінісценцій, що вистачило б на декілька постановок. Режисер усе ж є недавнім дебютантом, тож квапиться вихлюпнути на кін усе наболіле, усе, що зацікавило, і йому часом несила відмовитися від якогось дорогого серцеві сценічного рішення, епізоду чи трюку, бодай вони й нічого принципово не додають до цілого.

Перенасичений розчин театральності

Ідеалом Ковшун вважає «синтетичний театр, де має бути не лише проживання — хоч воно і не виключається, навпаки, передбачене, а й символи, і насичений пластичний ряд». Звідси і потужні зорові рішення (з активним використанням мультимедіа), і особлива увага до пластики (Олена Приступ — не просто дружина й актриса, а й співавтор інсценівок, і хореограф)... Глядач — за Ковшуном — має знати вихідний матеріал, бути зосереджений, готовий до інтелектуальної роботи, а не до тупого споживання і відпочинку. У цьому сенсі його театр — «не для всіх». Сам режисер при підготовці вистав переглядає, перегортає купу матеріалу — не лише з тої царини, що пропонує автор. І виникають лейтмотиви, лейттеми, асоціації — літературні, художні, кінематографічні...

Так, у знятому з репертуару після кількох показів крупноформатному «Бурлаці» за Карпенком–Карим (подейкують, там угледіли карикатури на харкiвських можновладців) над сценою — дамокловим мечем — весь час нависає древній «Запорожець» з одною фарою, без колiс та начиння, такий собі символ безпорадності України (бо як інакше назвати історичний шлях від славетних запорожців до «горбатого», що давно не їздить?!). Ближче до фіналу ця конструкція ледве не падає на сцену — і лише це змушує персонажів нарешті засукати рукави й почати орати землю...

У «Войцеку» (навіть снобіський московський глядач стрепенувся!) сцена прощання та вбивства Войцеком зрадливої Марії відбувається на тлі відеопроекції безсмертного «Іжачка в тумані» Норштейна. Таке парадоксальне поєднання, утім, спрацьовує безпомилково — і не лише тому, що Андрій Борис головній ролі схожий на того їжачка, мовби рідний брат: туман... самотність... омани... ефемерність... пошуки шляху... — все це і про Войцека, і про хижу та водночас чисту Марію (Тетяна Гринник), і, звісно, не тільки про них.

Загалом вистави Ковшуна можна було б «діагностувати» так: перенасичений розчин театральності.

...У своїй Вітчизні пророків, як відомо, немає. Тому не дивно, що доля Ковшуна у власному театрі складається доволі проблемно: наразі він лишається працювати в штаті тільки як актор. Проте готує постановку в іншому театрі, шукає виходи на наступні фестивалі, викладає студентам... Чим укотре підтверджує: справжній талант може проявитися коли завгодно, і ніколи не пізно почати все спочатку, якщо є завзяття та хист.

Анна ЛИПКІВСЬКА, спеціально для «УМ»