Війна зі зброєю й без неї, війна навколо і всередині нас, реальна і віртуальна; війна, яка починається від народження — у новому романі Сергія Пантюка «Війна і ми» (К.: Ярославів Вал, 2012).
У романі кілька сюжетних ліній, які тісно переплітаються у свідомості головного героя. Дитинство — лінія найтрепетніша. Найчастіше пригадується персонажеві зима: снігурі тоді здавалися яблуками… Та й сюди війна підкрадається мілітарною колисковою, яку співала бабуня: «Ніченька у вікні, шабелька на стіні, вже турків подерли пси, пси, а ти, мій козаче, спи, спи!» Далі лінія війни — найкривавіша, з найдобірнішою лексикою — продовжується в придністровському конфлікті, ще далі — у службі головного героя наприкінці 1980–х років у кавказьких війнах. Нарешті тема війни невблаганно переповзає в мирне літературно–журналістське життя персонажа з боксерським минулим.
Варті уваги письменницькі проекції автора. Чи не найпоетичнішим фрагментом роману є згадка про Василя Кожелянка: «Самогубець–вітер хапає гострі кленові листки і ріже ними собі вени. Але, замість крові, в очі міста бризкає ранковий туман. Це, здається, та осінь, до якої він не дотягнув. Василь Кожелянко. Великий письменник із невеликого села». Зринає зі сторінок й образ Олеся Ульяненка: «У ньому жили десятки, якщо не сотні інших людей, він робив з них яскравих персонажів. Але коли пішов, жодного не забрав із собою». Усе це — про війну тиху, яка не ставить крапок кров’ю, але таки приходить і забирає зі світу найдорожчих людей. А ще — залишає по собі усвідомлення справжнього, як–от у сюжеті про графоманів, які «так часто римують кров із любов’ю, але панічно бояться першого і не здатні на друге».
Роман не би був романом, якби не історія кохання. Вона тут — у листуванні героя з загадковим психологом Нікою, котра, як виявилося згодом, — ще юнацьке захоплення персонажа. Перехресні шляхи то зводять, то розводять персонажів; сюжетні лінії то розвиваються паралельно, то перетинаються; композиція — поєднання згустків пам’яті, що позбавляють здорового сну й повноти кольорів. Виринають лише червоно–чорні відголоски війни, не впускаючи інших барв і до форми, і до змісту роману.
Мабуть, «Війною і нами» треба перехворіти, аби відшукати найнепомітніші деталі в цупкій тканині твору. І зрозуміти, що війна живе з нами і всередині нас, і ми — хочемо чи ні — беремо в ній участь в самісінькому епіцентрі. А ще — спробувати навчитися каяттю і самопрощенню, про що, власне, і є ця сповідь–зойк, роман Сергія Пантюка «Війна і ми».
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
