Невловимий Сафон

Авторитет №1 у світовому книготорговельному бізнесі — журнал The Bookseller — опублікував рейтинґ письменників, чиї твори найбільше купують у Європі: 1. Стіґ Ларссон (Швеція); 2. Стефені Маєр (США); 3. Ден Браун (США); 4. Паоло Джордано (Італія); 5. Карлос Руїс Сафон (Іспанія). З них нам поки що маловідомий лише італієць (перекладений тільки в Росії). Усі книжки шведа та обох американців уже видані українською стараннями харківських видавництв «Фоліо», «Клуб сімейного дозвілля» та столичного «КМ Publishing». Останнє також нещодавно випустило третій український переклад Сафона — «Володар Туману». Отже, живемо за європейським читацьким часом.

Від Коельо пішов

Перший роман Кар­лоса Руїса Сафона — «Тінь вітру» — вийшов в Іспанії десять років тому. Через три роки його переклали англійською, і 2006–го він здобув поважну відзнаку, British Book Awards.

Популярність цьому тексту була, вважай, гарантована. З одного боку, молодий іспанський письменник відверто відштовхувався від Пауло Коельо — той тоді був на гребені слави, повернувши мелодрамі статус «серйозної» літератури. Ігнорувати метра не вільно було жодному літераторові, який хотів пробитися у топи продажів. Тож, у «Тіні вітру» подибуємо цілий комплекс Коельових тем: «Ніхто не знає про жінок багато, навіть Фройд, навіть вони самі. Але це як електрика: необов’язково знати, як саме вона діє, щоб дістати електричний шок... Іноді важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються... Але знаєш, чого доля не зробить ніколи? Не завітає в гості. Ти маєш іти по неї сам... Мене захопило абсурдне переконання: все можливо».

Та коли б лише це, початкуючий автор не вийшов би за межі хай і талановитого, але епігонства. Сафон увів до мелодраматичного сюжету чужорідний для такого жанру темоутворюючий елемент — книжку. Вона тут виконує функцію магічного кристала, інструмента містичних практик. «Книжки — це дзеркало: ти бачиш у них тільки те, що вже маєш у собі самому», — під таким ракурсом текст густо наситився підсвідомими випарами, що конденсувалися на сюжетних поворотах містичними знаками.

Туманну містику «Тіні вітру» побачили всі, а от те, що її генератором є книжка, — пройшло повз увагу рецензентів. Наприклад, Олексій Бабич, оглядаючи в «ЛітАкценті» (19. 02. 2010) сучасну іспанську літературу, дійшов подиву гідного висновку: «Стійкою тенденцією великих прозових форм Іспанії є письмо про письмо... Багато можна сперечатися, наскільки це потрібно й актуально, і чи потрібно в таких кількостях узагалі. Але ситуація на ринку показує, що кожного сезону знову й знову з’являються романи про письменників, які пишуть або думають, навіщо пишуть і чи треба писати взагалі». По–перше, «сперечатися» про «потребу» такої традиції в Іспанії може хіба невіглас, котрий не знає, що та література почалася з Книги про книжки — з Сервантесового «Дон Кіхота». По–друге, це не лише іспанська, а загальноєвропейська традиція — брати за «персонаж» книжку, що здатна витримати будь–яке сюжетне або жанрове навантаження. Зрештою, саме з такої «книго–сюжетної» традиції вив’юнився колись літературний постмодернізм.

По–третє, увага до феномену літературної творчості — ще одна наскрізна тема світового письма. Якщо, звичайно, не розуміти під письменником «інженера людських душ», або примітивного гравця. Карлоса Руїса Сафона цікавлять загадкові спонуки до творчості, він не знаходить їм пояснення, але певен, що «це потрібно розвивати, інакше талант, не знаходячи виходу, з’їсть людину, яка ним володіє». І ще в одному письменник точно певен: якщо людина не творить, то це «не чоловік, а різновид хвороби».

І ще під одним оглядом наведена вище критична цитата цікава. Коли рецензент сумнівається у доречності «книжкової» проблематики в письменстві («чи потрібно в таких кількостях узагалі»), він, безсумнівно, взорує на сучасну українську прозу, де така тематика майже всуціль відсутня. А це означає, що у суспільстві нинішньої України попит на інтелект, що найчастіше конденсується у книжці, ледь жевріє. Принаймні він непорівняно нижчий, аніж в іспанців, для яких «Тінь вітру» — бестселер.

З Памуком зустрівся

Другий перекладений у нас роман Карлоса Руїса Сафона — «Ігри янгола» — помітно різниться від попереднього. На перший погляд, це так само книжковий ретро–детектив, що ґрунтується на суспільній стабільності книжкового статусу. Так само твір, навколо якого розгортаються романні події, постає таким собі оракулом: «Немає нічого такого на дорозі життя, чого ми не знали б ще до того, як до цього наблизимось. Ми не навчаємося в життя нічого важливого, ми лише спогадуємо». Але ці містичні «спогади» в «Іграх янгола» набагато похмуріші, часто–густо вони провокують «отруйні міркування». Аби уникнути суцільного сюжетного мороку, автор інколи вдається навіть до невластивого йому кепкування з письменників («вірити йому в таких практичних питаннях навряд чи можна, адже йому, наприклад, більше подобаються прислівники, аніж зацукрований мигдаль»).

Песимістична оптика цього роману унеможливлює, ясна річ, будь–які алюзії на оптимізм Коельо. «Якби міг, то я б залишив позаду також свою шкуру і свою пам’ять», — каже принагідно персонаж «Ігор янгола». Персонажеві це не вдалося, а от авторові повністю звільнитися від впливів знаменитого попередника — цілком. Натомість, акцент зроблено на езотериці самого місця події — Барселони. Вже у першому романі Сафон «модернізував» мелодраму тим, що розіграв «страсті» не поміж аристократів, як зазвичай, а значною мірою серед міських маргіналів, наситивши фабулу екзотичними для жанру деталями («тривале життя на вулиці має побічні ефекти освітнього характеру»). В «Іграх янгола» пішов далі: зіткнув сонячну аристократичну Барселону з небезпечно–присмерковою. Як слушно зауважив ще один рецензент, «цей каталонець теж цілком заслужив Нобелівку «за вираження містичної душі рідного міста», яку віддали Памукові» (Олек Веремко–Бережний, — ЛітАкцент, 05. 06. 2011).

Кінґа уникнув

Карлос Руїс Сафон невипадково фігурує серед найпомітніших письменників Європи. Він завжди упізнаваний і водночас — щоразу інший. Як–от в останньому з перекладених українською романі «Володар Туману». Тут немає ані Барселони, ні мелодрами. Тут він ніби археолог, що досліджує архетипічні легенди. Зокрема ту, де героєві обіцяють «режим найбільшого сприяння» у досягненні всіляких благ тут і тепер — в обмін на життя майбутнього (який, невідомо, чи й взагалі буде!) первістка.

Виявляється, такі «гороскопи» справджуються, й герой «Володаря Туману» зрештою переконується: «Ніщо не має такої сили, як обіцянка... Було би помилкою вважати, що мрії можна здійснити, не давши нічого взамін». Але це усвідомлення прийде в кінці; попервах же усе розгортається цілком реалістично, і наш персонаж завзято шукає «раціональну протиотруту від усіх загадок, що оточували його». Зокрема, й у книжці про астронома Коперника.

Так, тут знову прозирає «букіністичний детектив» (як влучно визначив цей піджанр О. Веремко–Бережний). Але тепер Сафон вдається до таких радикальних експериментів із часом, що та книжка раптом мовби вивертається навспак. Це вже не гімн людському розумові взагалі і геліоцентричній теорії зокрема, а лише свідчення минущості й змінності людського знання. Тисячі й тисячі років люди давали собі раду, вважаючи Землю центром Всесвіту. Потім кілька сотень літ жили у переконанні, що їхня планета обертається довкруг Сонця — і так само мріяли та грішили. А що, як і ця картина світу не є остаточною? Та щойно це припустити — «і ніхто не зможе передбачити, що станеться відтепер».

Власне, остання сентенція більше личить Стівену Кінґу. «Володар Туману» та Кінґів «Острів Дума» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2008) мають однакову початкову фабулу, що закорінюється в якомусь iз варіантів давнього переказу про Летючого голландця. Та йдуть письменники в різні боки: американець прямує до узагальнюючої, жорсткої, «об’єктивної» картини світу, іспанець шукає «суб’єктивних», а отже, більш комфортних психологічних моделей. «Володар Туману» — перша частина обіцяної трилогії — завершується сюжетною трагедією, але водночас обіцяє надію. Якщо ви рушите «у путь на пошуки власних відповідей».