Кіно з п’ятого поверху

14.02.2012
Кіно з п’ятого поверху

Після роботи із Біллі Бобом Торнтоном (праворуч) Олександр Роднянський (ліворуч) збирається продовжувати співпрацю з американськими кінемотографістами. (Фото з сайту kinopoisk.ru.)

Уже кілька днів триває Міжнародний Берлінський кінофестиваль. Один із найпрестижніших у світі, в останні роки його не раз піддавали суворій критиці за низький рівень великої конкурсної програми. Справді, там траплялися фільми, які годі було уявити навіть і на значно менш авторитетному кінофорумі. Одначе в дирекції фестивалю знаходився доволі сильний козир у відповідь: кількість глядачів щоразу зростає.

 

Легендарне і прагматичне

І це — абсолютна правда. Парадокс Берлінале спрацьовує і цього року: глядачів — гігантська кількість, будь–який сеанс (а фільмів понад 400) викликає ажіотаж, черги, і навіть журналістам чи не вперше доводиться часом сутужно, аби потрапити на бажану стрічку (йдеться, звичайно, не про картини конкурсної програми).

Нагадую: Україна на самому фестивалі ніяк не представлена. Зате на кіноринку вона має свій стенд. Коли погортаєте український кіногід (у ньому все, або майже все — про нашу кіноіндустрію і кінокультуру в сезоні 2011—12 років), напевно, здивуєтеся: фільмів у нас не так і мало — на велику індустрію, звісно, не тягне, але вже помітні перші кроки вперед...

У неділю презентували вже відомий проект фільму «Параджанов» (про славетного вітчизняного кіномитця), що є копродукцією одразу кількох країн: України, Франції, Грузії, Норвегії, Вірменії. Здається, уперше фільм за участі українських кінематографістів матиме таку кількість копродукціонерів. Режисерами мають бути українка Олена Фетисова та французький актор і режисер Серж Аведікян, який виконає головну роль. Що й казати — завданнячко не з простих, тож скептиків хоч греблю гати, але все ж наш, кінематографістів, корпоративний інтерес (і він збігається з загальнонаціональним) полягає в тому, аби успіх був. Хай навіть не вселенський, а звичайний, регіональний. Тобто хай приймуть його і критики, і журналісти, і глядачі — в Україні, Росії, Вірменії, Франції. Хай окупить себе принаймні. Тобто нехай буде доведено, що і в нас можна знімати ефективне кіно, що не є провальним ні з точки зору мистецької якості, ні за своїм успіхом і престижем у гля­дача.­­

Машина Олександра Роднянського

Та поки що про українську кіноіндустрію можна всерйоз говорити тільки в минулому та майбутньому часі. В теперішньому значно ефектніше виглядає російське кіно — і доволі вражаючими обсягами фільмовиробництва, й успіхами щодо справді якісних, високомистецьких стрічок (що підтверджується й оцінками найбільших світових фестивалів). От і в Берліні в конкурсі — нова робота Олександра Роднянського–продюсера, що вперше ввійшов в американську індустрію як повноправний учасник. Йдеться про російсько–американську стрічку «Машина Джейн Менсфілд» (Jayne Mansfield’s Car) режисера Біллі Боба Торнтона, світова прем’єра якої відбулася у понеділок. До цієї події журнал Screen у рубриці Focus видрукував великий матеріал про Роднянського, де оповідається і про київські джерела успішного продюсера, хоча більше асоціюється він iз російським кіно– і телебізнесом.

«У Сполучених Штатах, — сказав Роднянський, — я хочу робити те саме, що робив у Росії, працюючи з визначними письменниками, режисерами, акторами. Я обожнюю американських класиків 1960–х і 1970–х років, і Біллі Боб Торнтон вийшов із цієї школи. Його фільм є виявом поваги до тогочасного кіно, хоча я вважаю його унікальним, свіжим і сучасним».

І натякнув, що на цьому співпраця американського і російських кінематографістів тільки починається.

Справді, Роднянський може всерйоз завести машину великої співпраці двох потужних індустрій. Досі траплялись якісь фрагменти чогось подібного, не більше того. Навіть наш Олександр Довженко пропонував колись Чарлі Чапліну свій сценарій у надії на творчий контакт. Не збулось. До речі, 2005–го, опісля «помаранчевих» подій, Роднянського намагалися заохотити до серйозної роботи і в Україні. Одначе робили це люди, чия компетентність і деякі особливості «морального кодексу» надовго, боюсь, відбили охоту в продюсера навіть дивитися в бік Києва.

Утiм, зустрівшись біля готелю «Хайят», я міцно потиснув руку давньому знайомому Олександру Роднянському і щиро побажав йому успіху.

Кіна немає — кіно є — кіно ще буде

Мало не одразу по зустрічі з Роднянським я зіткнувся з відомим московським критиком, оглядачем «Российской газеты» Віктором Кічіним. «Чому це, — запитав я Віктора, — кого не зустрінеш iз московських кінематографістів (Роднянський не рахується, він киянин), так одразу чуєш, що російське кіно загинуло. Ну просто сохне на корню. Що ж тоді нам, українцям, говорити?»

Кічін — людина серйозна, тому й не став віджартовуватися. «Рiч у тім, — почав пояснювати він, — що всі подібні плакальники мають на увазі слабку присутність російських фільмів у національному прокаті. Кінотеатри перетворилися на місце ярмаркових розваг, там показують кіно, котре в мистецькому плані нічого не значить. А те, що варте, відтепер можна дивитись в iнтернеті. Там ви можете скачати й переглянути будь–що, знайти й кращі російські фільми. Скажімо, минулого року в Росії знято сім–вісім стрічок найвищого світового класу».

— Усе це добре,— відповів я.— Проблема лиш у тому, що в iнтернеті можна дивитись фільми тільки на невеликому екрані. Але ж кіно традиційно транслюється на великий екран і тільки за цієї умови вам вдасться досягти адекватного авторському задумові сприйняття. Глибина кадру, безліч деталей, нюансів руху просто не читаються на малому екрані.

— Це вже не так, оскільки нині сучасна знімальна техніка забезпечує дуже високу якість зображення. Про звук і казати годі — в кінотеатрі гірше, аніж у мене вдома. У підсумку, сьогодні iнтернет став місцем, де мільйони (їх цифра цілком співмірна з кінотеатральною!) глядачів дивляться фільми. Артхаузні, складні і суперскладні, всілякі. Знаєте, минулого року наша «Российская газета» навіть свій кінофестиваль провела. В iнтернеті!

— Тобто як це?

— Дуже просто. Дібрали програму, оголосили її. Щодня інші фільми. Глядачі виставляли оцінки, вони плюсувалися. Отак було визначено переможців. І це не тільки ми такий фестиваль проводимо.

Отакої! Падає, руйнується один із непорушних бастіонів кінокультури ХХ століття: кінофестиваль. Канн, Венеція, Берлін, Локарно, Роттердам... Що, невдовзі не треба буде нікуди їхати? Сиди собі вдома, натискай на кнопки. Ой, чогось не хочеться так. Але ж така реальність.

Утім світ строкатий і багатий. Фестивалі різні й потрібні. Хай будуть й інтернетні. Для ледачих особливо — ото зрадіють. А поки що ми з паном Кічіним, трохи зіщулившись од берлінського вітру, пішли дивитись фільм «Полонянка» вже добре відомого філіппінця Брильянте Мендози. У величезному залі, з висоти пташиного польоту (обидва ми полюбляємо дивитись кіно з п’ятого поверху Berlinale Palast), на величезному екрані. Повірте, так здорово! Дивіться кіно — різне й по–різному.

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>