Реінкарнація вівці

14.02.2012
Реінкарнація вівці

Відомий сировар Іван Погарняк.

Хоча за традиційним китайським календарем рік вівці настане лише в 2015–му, очільники Прикарпаття, всупереч розрахункам астрологів Піднебесної, «запровадили» його вже цьогоріч. Саме 2012–й на території області неофіційно проголошений роком вівці. І ця поспішність вочевидь вмотивована. Станом на 1 січня нинішнього року чисельність овечого поголів’я на Івано–Франківщині скоротилася до критичних 7,1 тисячі особин, зосереджених переважно в невеликих стайнях горян. У всіх категоріях господарств порівняно зі статистикою 20–річної давності обласне стадо здрібніло майже у вісім разів. Далі відступати нікуди, позаду — крах вівчарської галузі.

 

Скручені в баранячий ріг

Навіть у часи, коли планова економіка Країни Рад дихала на ладан, карпатські полонини мало не вгиналися від численних отар. То тут, то там чулися задерикуваті коломийки молодих пастухів: «Іду літо літувати, білі вівці пасти, відай маю цего літа без любки пропасти». А над почорнілими від незгасимої «живої» ватри (вогонь для неї з приходом на полонину ватаг неодмінно викрешував тертям дерева об дерево) колибами вився загадковий димок. Там відбувалося таїнство народження будзу — знаменитого гуцульського сиру, гідного конкурента французькому рокфору.

У радянські часи подекуди на полонинах навіть працювали міні–молокозаводи. До наших днів уцілів лише один із них, розташований біля річечки Срібник у Гринявських горах. Там донедавна ще господарював відомий на всю Гуцульщину 76–річний сировар Іван Погарняк. «Що не кажіть, а чималу частину свого життя я віддав цьому виробництву, — підсумував майстер, пригощаючи нас класичною бринзою. — І моя жінка там у селі за мною журилася — сорок літ поспіль улітку не був удома».

Одне покоління змінювало інше, відкритішим ставав зовнішній світ, та незмінним заняттям горян залишалося випасання маржини (так гуцули називають худобу) на довколишніх альпійських луках. За даними дослідника Якова Головацького, у другій половині ХІХ століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. До такого способу ведення господарства змушувала стратегія виживання в своєрідних природно–кліматичних умовах високогір’я. Тому з полонин, укритих соковитим різнотрав’ям, від червня до Покрови не сходили пастухи з отарами. Так було завжди.

І раптом на початку дев’яностих років минулого століття після розпаду колгоспної системи, якій не знайшли (та ніхто й не шукав) ефективної альтернативи, вівчарську галузь на Прикарпатті ніби якась нечиста сила скрутила в баранячий ріг. Ниточка, що зв’язувала докупи добробут горян, рвалася по живому. Високоякісну вовну (з вівці настригали за сезон до трьох кілограмів) в один момент замінив штучний, аж іскри сипалися, дешевий китайський трикотаж. Екологічно чисте м’ясо (з барана карпатської породи його отримують у середньому близько 20 кілограмів) нахабно витіснила скороспіла хімізована курятина. Полонини почали заростати щівником та смерічником. «Я з п’яти років кожного літа — на полонині. За Союзу там було дуже густо отар, а тепер — лиш деінде», — з гіркотою пригадує досвідчений косівський ватаг Василь Тонюк.

Інвестори умивають руки

За нетривалий пострадянський період спостерігалося кілька сплесків активності щодо порятунку вівчарства. На межі ХХ і ХХІ століть, за прем’єрства Віктора Ющенка, уряд знайшов кошти для підтримки ентузіастів овечої галузі. Тоді ж спробувати в ній свої сили вирішив тямущий аграрій із села Рожнів Косівського району Василь Жмендак, засновник фермерського господарства «Заріччя». Він започаткував племінну вівцеферму, вишукуючи по одній–дві овечки по всій Гуцульщині. У ґаздів старшого віку вони ще якимось дивом збереглися. Пан Василь, хоч і розумів певний ризик свого починання, але, пригадується, випромінював далекосяжний оптимізм. «Я впевнений, — ділився він планами з «УМ», — що через два–три роки вівчарство стане рентабельним, і фермери гірської зони братимуть у мене овець для масового розведення. Передусім ці тварини невибагливі в утриманні, не бояться морозу й дощу, тому для їх розведення не потрібні великі фінансові затрати. Отже, навіть невдале ведення вівчарського господарства не тягне за собою катастрофічних для фермера наслідків».

Та не так сталося, як гадалося. Втрата згодом державної фінансової підтримки і цілковита байдужість до продукції вівчарства ще болючіше зрикошетили по галузі. Фермерське господарство «Заріччя» завдяки орієнтації на кілька видів діяльності від цих прикрощів не похитнулося. На понад 50 гектарах орендованих земель тут і тепер сіють пшеницю, ячмінь, овес, займаються овочівництвом і вирощують дві сотні голів великої рогатої худоби. З вівцями — зав’язали.

Світло у вівчарському тунелі ще раз зблиснуло навесні 2009–го. Тоді від нового райдужного проекту, запропонованого американцями, в гуцулів аж у голові замакітрилося. І було від чого: заокеанські інвестори, як у казці, обіцяли в перерахунку на наші гроші 125 мільйонів гривень підтримки. За ці кошти планувалося закупити десять тисяч овець, корм для них і все це добро безкоштовно передати 370 родинам горян лише за однієї умови: приплід вони мусять подарувати багатодітним сім’ям. Окрім того, американці бралися експортувати 60 відсотків нагуляного на карпатських полонинах екологічно бездоганного баранячого м’яса у США і збудувати у Верховинському районі завод із переробки м’ясо–молочної продукції, овечої шкіри та шерсті. Проте не ­встигли мас–медіа рознести по Україні цю топ–новину, як казці прийшов кінець — інвестори, імена яких так і залишилися невідомими, умили руки, не вдаривши палець об палець.

Проект «помер». Хай живе проект!

Братися знову за справу після стількох скандальних фальш–стартів ініціатору ще одного проекту — Головному управлінню агропромислового розвитку Івано–Франківської облдержадміністрації — так само складно, як у притчі про Степана, котрий, нудьгуючи біля отари, жартома крикнув: «Рятуйте, вовк!». Коли ж вовк насправді вхопив найкращу ягницю, на Степанів крик ніхто з односельців уже не зреагував. Хто раз збрехав, учить народна мудрість, тому більше не вірять.

Тепер аграрні чиновники, розробляючи регіональну цільову програму розвитку скотарства та вівчарства на 2012—2015 роки, прагматичніше орієнтуються на синицю в руці, ніж на захмарного журавля. Крім забезпечення надійного фінансового фундаменту нового проекту, їм, поза сумнівом, доведеться долати ще й серйозну смугу перешкод у вигляді масового селянського скепсису.

«Більш реальних обрисів програма набуде після її розгляду депутатами на сесії облради упродовж найближчих півтора місяця. За нашими розрахунками, на її реалізацію необхідна щорічна фінансова підтримка в обсязі 9 мільйонів 280 тисяч гривень. Щодо вівчарства, то на кінець 2015–го очікуємо поступового приросту поголів’я овець до 10 800 особин, тобто більш як на 50 відсотків порівняно з нинішньою статистикою. Плануємо також організувати переробку овечого молока на тверді та м’які сири в спеціальних цехах із подальшим фасуванням готового продукту в тару одноразового використання. Перший такий завод має відкритися цьогоріч у Косівському районі», — переконує «УМ» начальник відділу ринків тваринництва, держплемінспекції і харчової промисловості Головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Ярослав Івасютин.

Дотепер вівчарство на Прикарпатті з горем пополам трималося переважно на гастрономічному інтересі туристів до місцевих смаколиків. Більш креативні горяни, збудувавши комфортні садиби сільського зеленого туризму, почали прокладати ще й екзотичні високогірні маршрути. З літа минулого року вони пропонують приїжджим відпочивальникам, окрім традиційної програми, одно–дводенні заїзди на полонини. Там родичі або найняті односельці пасуть їхнє невелике стадо й там–таки виробляють будз, бринзу, гуслянку та вурду за давніми «ручними» технологіями. Турист під керівництвом сировара також може приготувати собі молочнокислий делікатес чи шашлик зі свіжої баранини.

Складніше відновлювати великі стада. Хоча й тут не все так безнадійно. За словами Ярослава Івасютина, у фермерському господарстві «Синюк», що на Снятинщині, почали схрещувати карпатських вівцематок із баранами асканійської породи, для яких центнер живої ваги — не межа. Це — теж стимул. Багато хто почав розуміти, що вівці пасуться на екологічно чистих луках і з людських рук нічого, крім шматочка хліба і солі–лизунця, не беруть. Їсти премікси їх ніяка нужда не змусить. Напевне, тому й ціни на баранину на вітчизняному ринку невпинно повзуть угору — кілограм корейки на ребрі дешевше, як за 110 гривень, тепер уже навряд чи купиш.

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>