Апґрейд жанру і виду

08.02.2012
Апґрейд жанру і виду

Володимир Рутківський — один із претендентів на Шевченківську премію. (Фото з сайтуbukvoid.com.ua.)

Серед претендентів–прозаїків на Шевченківську премію є Мирослав Дочинець з романом «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (Мукачево: Карпатська вежа, 2011). На звороті титулу позначка «Видання п’яте», котра пантеличить необізнаного читальника. Річ у тім, що чотири попередні наклади мали назву «Многії літа, благії літа. Заповіді 104–річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості» і не містили авторства пана Мирослава. Звичайно, той посібник з афористики, дієтології та натуропатії номінувався в рейтинґу «Книжка року» не за літературною, а за науково–популярною номінацією. Й оскільки зладнаний був управно, увійшов до Короткого списку (рецензію див.: «УМ» від 18.09.2010). «Вічник» же — успішний апґрейд наук–попу в цілком художню прозу.

 

Аби вможливити таку складну метаморфозу, автор мусив узорувати на хрестоматійні зразки літературних «інструкцій з виживання»: на Даніеля Дефо із закинутим на безлюддя Робінзоном; на Фенімора Купера зі Слідопитом, що почувається у диких лісах, як удома; на Джека Лондона з його золотошукачами, що перемагають смертельні холоди Аляски. Герой Дочинця так само все життя виживає, поволі набуваючи рис непереможного спецагента a la Шварценеґґер: «Навчився поглядом обеззброювати звірів... Перстом (а він у мене був залізним) штрикнув вуркагана в те місце, де вузлуються нерви — і той зів’яв і розпластався». Як і правдиві американські супермени, український герой свідомий, що «нічого не варт боятися, крім самого страху», і якщо змушений уже підняти на когось руку, то не з патологічної агресивності, а з виховною метою: «Не смерти їх я жадав, а страху. Того страху, що гірший за смерть».

Отже, новобранець Кар­патської Січі потрапляє в полон до угорців у трагічно–історичному бою на Красному полі (1938–й рік). Втікає від конвою і низка дивовижних приключок буквально кидає його в забутий Богом видолинок, де з одного боку навісні скелі, з іншого — непрохідний і безкраїй Чорний ліс. Робінзонада триває повний цикл: рання весна, коли раціон складається зі знайдених під корою личинок; спекотне літо зі вбивчою мушвою і гадюками; зима з лютим холодом. Але нічого: вогонь таки добуває — як ото колись у кам’яному віці — тертям паличок; за тим самим прадавнім прикладом майструє зброю (рогатка, спис, капкани) і навіть облаштовує «хату». Де, вже у теплі, згадує, як уперше проти власної волі пустився у дикі мандри: після замаху на чеського жандарма, який скривдив його дівчину. Потім була пам’ятна зустріч із легендарним розбійником–характерником Шугаєм, а після робінзонування (виходить на люди внаслідок суто чудотворної події) — збройне зіткнення з енкаведистами, заслання на Колиму, втечі до тундри, знову табірні карцери. Після хрущовської «відлиги» опиняється в уссурійській тайзі, де з тамтими волхвами вдосконалює карпатську науку виживання. Лише наприкінці книжки–сповіді трохи заясніло: Колхіда, Крит і, нарешті, повернення на рідне Закарпаття.

За жанром цей роман — типове «повчання»; літературна форма, дуже поширена за часів Київської Русі. Утім високі зразки подавало ще античне письменство — згадати, бодай, «Моральні листи до Луцілія» Сенеки. За великим рахунком, «Вірник» — це белетризований виклад стоїцизму в дусі того ж римського літератора. Апологія духовної активності («краще милуватися птахами, ніж сидіти й мріяти про крила») та розумового гарту («світ складають не старі й молоді, не добрі й лихі, а розумні і дурні»). Але цю дидактичну основу ретельно закамуфльовано і вже згаданими пригодницькими літ–ремінісценціями, і цілком сучасними. Скажімо, якась частка роману відбувається під гаслом «Любіть — і робіть, що хочете»; а це вже чисто Пауло Коельо.

Коли ж треба ще ближчих аналогій, то весь цей закарпатський дзен мимоволі повертає нас до Петра Мідянки: «Стояла тут якась осібна загусла тиша, яку прошивав срібною ниткою дзвін поточини... Вернулася прониклива видющість, загублена нами за тисячі років... День нинішній цінуй більше, ніж завтрашній. Бо тільки те твоє, що дістав ти нині, в оцю хвилину». Можна сказати, що це так само — Прохасько, але без метафізики. Або — уповільнений Шевчук. Хоча від останнього порівняння й небагато користі, адже із Шевчукової «шинелі» вийшли такі часом полюсарні прозаїки, як Матіос, Андрухович, Пашковський, Дяченки, Жадан, Єшкілєв, Пагутяк...

Переводячи прикладну літературу в мистецьку — «Многії літа...» у «Вічник» — Мирослав Дочинець звершив воістину профподвиг. Докорінно змінив мовну стилістику, проснував оповідь надійною ниткою екшена, згармонізував раніше подекуди еклектичні філософські максими, вигострив думку. Наприклад, в обох книжках є така сентенція: «Не роби собі з людей ні ворогів, ні друзів». У попередній вона закінчувалася: «І тоді не матимеш iз ними клопоту». Тепер це завершення звучить набагато багатозначніше: «Але кожного май за вчителя». Або таке: в обох книжках натрапляємо на фразу «Хочеш мати гострий зір, світлу голову і кріпке серце — частіше дивися на зелень, на воду». У «Вічнику» додано: «І на красних жінок». Тоді як «Многії літа...» ще сповідували антифемінну риторику: «Жіноча краса — чортів престіл».

«Вічник» — це такий собі бенефіс Дочинця, по–сучасному кажучи — майстер–клас, презентація неабияких професійних навичок автора. Важко не погодитися: «Сей світ належить майстрам» — великий приз за літературну майстерність Мирослав Дочинець, безумовно, заслужив. От тільки чи дають Шевченківську премію за майстер–клас?

* * *

То хто ж таки з нинішніх претендентів найбільше відповідає званню Шевченківського лавреата? Володимир Рутків­ський. «Україна молода» писала і про тритомових «Джур», і про двотомові «Сині води», і про «Потерчат», продовження яких він пише саме зараз. Повторюватися не будемо — відсилаємо до електронного архіву газети (остання стаття: «УМ» від 15.01.2012). Хіба коротко: цей письменник своїми книжками повернув українську підліткову літературу в нове, цілком модерне (незважаючи на історичний антураж) річище. Якщо Дочинець здійснив апґрейд жанру, то Рутківський — цілого літературного виду. А головне — повернув літературі юного читача. За таке Шевченківської премії, може, й замало.

Але знак питання стоїть і навпроти цього кандидата в лавреати. Дехто із членів комітету вважає, що не варто змішувати літературу для дітей і для дорослих. Мовляв, на пошанування здобутків першої існує Державна премія імені Лесі Українки. Відповів би так. По–перше, Рутківський — це не зовсім дитяча література. Так, він дивиться на світ очима своїх неповнолітніх персонажів. Але бачить набагато більше, ніж вони зазвичай. Аби приховати у тексті розуміння досвіду, вдається до максимального спрощення і лексики, і синтакси. Результати — подиву гідні. Те, на що публіцисти тратять тисячі слів, у Рутківського спливає наче мимохідь, короткою ремаркою. До прикладу: скільки вже написано про головну ваду сучасних українських законів, що їх влада ухвалює з цілковитою іґнорацією думки тих профі, котрих ті акти стосуються. По це ж у «Синіх вод» — однією реплікою в розмові заможних селян («середній клас», по–нинішньому): «А от коли б вони порадилися з нами, заможними людьми, все було б інакше».

І по–друге: чи так уже виключно «дитячі» письменники Жуль Верн і Марк Твен, Стівенсон, Селінджер, Керрол і навіть брати Ґрімм?

* Початок див. у попередньо­му числі «УМ»