Добрий лікар психотерапевт

01.02.2012

«Хороший психотерапевт — як дзеркало: може показати щось безумовно важливе. Але тільки від вас залежить, чи ви це побачите», — наголошує Яніна Лимаренко. Чиясь цитата? — запитую. «Моя», — усміхається Яна.

Без почуття гумору в її професії, певно, не можна. Як сказав відомий психоаналітик Шелдон Роут, саме гумор допомагає зробити нестерпне стерпним, у чому, зрештою, й полягає основний сенс психотерапії. А представником саме цього дефіцитного нині фаху є Яніна. Про причини такого «дефіциту», діагнози для суспільства та про те, як не опинитися в невротичному вирі, — наша розмова.

 

«Вивіска на моїх дверях набагато страшніша за мене саму»

— За кордоном відвідувати психотерапевта — норма. Якщо порівняти: скільки фахівців–психотерапевтів припадає на певну кількість людей у розвинутих країнах і в нас?

— Cкажімо, в Німеччині один психотерапевт працює на три тисячі населення — майже як в Україні дільничний лікар. У нас один психотерапевт — на тридцять тисяч. У Сумах працює вісім психотерапевтів, але чотири з них — в обласних закладах. У районах таких спеціалістів взагалі немає. Хоча, якщо елементарно підрахувати відповідно до європейської практики, в обласному центрі мали працювати хоча б 80.

— Така різниця — проблема лише організації системи охорони здоров’я чи й низької культури нашого населення?

— Тут усе в комплексі. Найстрашніше, мабуть, — наше ставлення до свого здоров’я. Пацієнту буває вкрай важко довести, що варто витратити 150 гривень у місяць на препарат для лікування невротичного стану. Зате 250 гривень на зачіску та манікюр — без питань! Або, наприклад, люди розуміють, наскільки серйозною проблемою є інфаркт чи інсульт, і готові платити великі кошти, аби вилікуватися. Зовсiм забуваючи про психічну складову таких захворювань. А тим часом доведено, що у пацієнтів, які перенесли інфаркт міокарда й при цьому мають депресію, рівень смертності в перші шість місяців у п’ять разів вищий. Тобто вбиває саме психічний розлад.

Спрацьовує і фактор сприйняття. Так, за кордоном психотерапевт у своєму закладі рідко ходить у білому халаті — там вважають, що цим він руйнує контакт із пацієнтом. У нас — винятково білий халат. А це додає настороженості. Адже чого варта приставка «псих» — це вже недовіра! Ніхто ж себе психом не вважає. А друга частина слова — «терапевт» — якось губиться. Я сміюся часом, що вивіска на моїх дверях набагато страшніша за мене саму.

Є проблеми і в організації практики. На Заході перша консультація займає від 40 хвилин до півтори години. У Росії така консультація може тривати три з половиною години. Бо там скасували лікарську функцію психотерапевта, працюють не на цифри, а на ефективність. А у нас ця функція залишається. І я маю приймати за годину трьох пацієнтів. А це вже деформація допомоги.

І, звичайно, відіграє роль рівень культури. Подивився хтось кіно і йде шукати психоаналітика чи принаймні кушетку, на яку можна лягти. І просить «зробити йому, як у американському фільмі». При цьому людина не розуміє, що за зовнішньою простотою того, що вона бачить, стоїть величезна праця двох: психотерапевта і самого пацієнта. Нашим людям хочеться вірити в казку, в те, що бабця, екстрасенс, психотерапевт «виллють воском, скажуть чарівне слово» — і все зміниться, самому нічого робити не треба. А так не буває. Не можна накопичувати проблему роками, а вилікувати за один візит до спеціаліста.

Впливає, звісно, й традиційна сьогодні проблема — нестача коштів...

«Невротиків — уже більше ніж кожен третій»

— Для тих, хто боїться приставки «псих»: у чому полягає принципова різниця між психологом, психотерапевтом та психіатром?

— Психолог — людина, яка має педагогічну освіту, займається психодіагностикою, наприклад, за допомогою тестувань, та психокорекцією. Має справу зі здоровими людьми. Як–от психологи в школах, — визначають здібності, навички, проблемні точки навчання. Корекцію здійснюють на рівні розмов, порад.

Психотерапевт — фахівець із вищою медичною освітою, який має спеціальну підготовку із психіатрії, психології та психотерапії. Допомагає людям із неврозами, різними реакціями на стрес, психосоматичними захворюваннями, кризовими розладами.

І психіатр — теж лікар, працює з глибокими психічними порушеннями: шизофренією, маніакально–депресивним психозом, епілепсією тощо.

— Як на вашу думку, чи можна очікувати, що психотерапевти стануть якщо не сімейними, то принаймні обов’язковими фахівцями в медичних закладах непсихіатричного профілю, хоспісах, школах?

— Ну в школах уже є психологи. Хоча коли я іноді консультую дітей та батьків, то виникає запитання: чим вони там займаються? Є приклади включення такого спеціаліста в «репресивну машину»: проводиться психодіагностика, яка стає важелем тиску на дитину. Ще й результати повідомляють не батькам, як це мало б бути, а вчителям. Жодної конфіденційності!

Загалом же нормативні документи передбачають, що психотерапевти мають бути у будь–якому лікувальному закладі. У нас їх немає навіть у пологових будинках, хоча всім нібито зрозуміло, що вагітність, безпліддя, післяабортний період ведуть за собою всілякі нервові розлади. У хоспісах, за наказом, має працювати один психотерапевт на 25 ліжок. Та, власне, в Сумській області не лише психотерапевта в хоспісі, а й самого хоспісу немає...

— Років 25 тому на лекції казали, що кожен третій у нас має психічні відхилення. Чи можете ви сказати, який відсоток пацієнтів — ваші клієнти, а скільки — дійсно хворі й уже мають звертатися до психіатра?

— Якщо говорити про психічні захворювання, то ця цифра константна — за різними дослідженнями, становить від двох до п’яти відсотків населення, незалежно від рівня розвитку чи стабільності країни. Показовий приклад — практика Гітлера, який «викосив» усіх психічно хворих. А через п’ять років їх відсоток знову став таким самим.

Якщо ж ідеться про невротиків, наших пацієнтів, то частіше називають цифру 60 відсотків. Але трапляється і 80. Тобто вже більше, ніж кожен третій.

«Хвилина сміху може замінити 45 хвилин фізичних вправ»

— На що найчастіше скаржаться ваші пацієнти? До речі, скількох приймаєте за день?

— У середньому 10–12 відвідувачів. Але у важкі дні буває й понад 20. Найбільше звертаються зі скаргами на дратівливість, неспокій, безпричинну тривогу за себе та рідних, небажання будь–що робити, звуження кола інтересів, поганий сон. Часом — поганий апетит і втрату ваги.

— Психіка, певно ж, подає нам якісь сигнали, які ми маємо розрізняти, аби вчасно звернутися до психотерапевта?

— Ще Пирогов казав: «Біль — сторожовий пес здоров’я». Бути уважнішим до себе й звернутися до фахівця мають спонукати такі симптоми, як болі в різних частинах тіла, слабкість, в’ялість, швидка втома. Ще — відсутність задоволення від хобі, спілкування з друзями, загальне невдоволення собою та життям... Такий стан навряд чи розвіється сам по собі.

— А чи можна поставити діагноз, хоча б приблизний, суспільству в цілому?

— Дуже популярне запитання. Анархія — це не психіатричний діагноз, але саме так я визначаю для себе стан соціуму нашого міста. Що ж до всієї країни, то тут ближчий маніакально–депресивний психоз. Причому перехід від одного стану до іншого просто блискавичний. Хоча я все ж розділила б: у політиків переважно — манія, у народу — депресія. Ще, пам’ятаєте, ми говорили про інфантильність населення, таку собі віру в казку. На жаль, казкове мислення — ознака шизофренії...

— Отже, основна біда — депресії. Оскільки ми з’ясували, що психотерапевтів на душу населення у нас замало, як рятуватися самотужки, не допустити себе до важкого стану? І чи правду кажуть, що в такому разі замінником психотерапевта може бути, скажімо, подружка?

— На жаль, часом до депресій приводять саме ситуації, про які людина не може розповісти ні рідним, ні друзям. Тоді утворюється замкнене коло: «допомога потрібна, але у своїх просити не можу». І людина ще більше провалюється в депресію. Тут саме час згадати про психотерапевта.

Загалом же вчені стверджують: попри те що людство вступило в еру надзвичайних емоційних навантажень, можна цьому протистояти. Треба виховувати волю, навчитися керувати емоціями і розумно долати стреси.

Перемагати стрес фахівці радять такими методами: сміятися, адже одна хвилина сміху відновлює позитивну енергію тією ж мірою, що й 45 хвилин фізичних вправ.

Завести щоденник стресу й щоразу відзначати, коли накочується нервове напруження. Таким чином людина усвідомлює, через що починає хвилюватися, і намагатиметься уникати небезпечних ситуацій. Також варто більше рухатися, бо ж рух не лише послаблює стрес, а й дає відчуття здоров’я. Не треба соромитися говорити «ні», бо якщо людина постійно каже «так», вона бере на себе надмірну відповідальність. Не забувати про сніданок, бо ж у людей, які їдять вранці, менша схильність до депресій, стресу, ніж у тих, хто пропускає сніданок...

Порад немало, й багато з них стосуються харчування. Наприклад, молоко піднімає в організмі рівень антистресових гормонів. Шоколад, як, мабуть, усі вже знають, сприяє виробленню ендорфінів, що дає відчуття задоволення. А загалом треба бути налаштованими на позитив — цього варто вчитися!

 

ДОВІДКА «УМ»

Яніна Лимаренко — голова Сумського обласного осередку Української спілки психотерапевтів, навчаючий ко–тренер секції системної сімейної психотерапії УСП, віце–президент Всеукраїнської громадської організації «Інститут системної та сімейної психотерапії», член редакційної колегії всеукраїнського журналу з психотерапії «Системний погляд», голова Ради голів осередків УСП.

Працює лікарем–психотерапевтом у Сумській міській поліклініці №3. Єдиний кваліфікований сімейний психотерапевт у області.