«Кобзар» forever: зручна спадщина Шевченка

Тарас Григорович Шевченко зітхнув поважно й непричетно

дістав годинника старого

і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом

в пивницях пиво пив імлисте стріляв цигарку в перехожих такий живий такий

несхожий дівчата парфумами вкриті просили в нього закурити

їм отвічав не вельми чемно Тарас Григорович Шевченко...

Сергій Жадан.

      Уже сама спроба осмислити цю постать — науково чи побутово — наближає нас до розуміння не лише феноменів історії та нації, а й стає лакмусовим папірцем культурної причетності. Та що більше ми говоримо про потребу нових контекстів осмислення, про небезпеки «забронзовіння» та культу — коли, крім «національної знаковости», уже нічого не видно, — то більше заливаємо постамент цементом.

      От і Держкомітет телебачення і радіомовлення України вирішив діткнутися такої метафізики, як «палке слово Шевченка» та «генетичні основи української духовності», у ньому закодовані. І не по-аматорськи — як Бог дасть, а за Програмою випуску соціально значущих видань. Схоже, Програма — актуальна нині нагода духовної соціальності, чи то соціальної духовності, чи хто його зна чого, спрямованого на поєднання «соціуму» з книгами, що втілюють духовність. Скільки років державні кошти не доходили до цих сфер, і от нарешті нарід, що розрісся від часів дешевих тиражувань «Кобзарів», може поставити на поличку подарунок від рідної держави — національну Біблію, один із патріотично-романтичних міфів українців. І то нічого, що у школі нам так і не вдалося осягти велич постаті й пророчість поезії, що пригадати можемо в кращому разі не більше десяти назв віршів Шевченка, що лише науковці здатні обгрунтувати роль поета в становленні літературної мови та вречевленні національної ідеї та релігійності... Ми знаємо, що він — наша спадщина. Зручна державна спадщина, яка до діла офіціозу.

      Утім книжка вибраних віршів та поем Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю» розрахована на дещо інший контингент: вона видана «з метою популяризації творчості видатного українського поета серед української діаспори в Росії та інших країнах СНД». І популяризувати півтори тисячі примірників видання серед українців-заробітчан у Росії — гувернанток та будівельників з продавцями — плановано, для більшої сугестивності, білінгвою — з текстами українською та російською. Бо ж може діаспора й не знати «рідної мови».

      Підозрюю, що місце цього Шевченка все-таки — у бібліотеках Федерації: невідомо, яка ціна книжки в рублях, але вартість примірника в гривнях трохи вражає — більше 70. Спершу ніхто не повірив, адже грантові книжки не можуть мати таких цін (бо яка тоді собівартість видання?). Але я бачила цінник, коли, заради журналістської цікавості, наперед знаючи про відмову, спитала, чи надає видавництво книжку для рецензування. Не було в очах представника «Либіді» ані незручності, ані вибачення, а лише здивоване обурення, присмачене вигуком: ви знаєте, скільки ця книжка коштує?!

      Як сказав автор передмови Микола Жулинський, «російське трактування — непроста, політична річ». Тож зачепимо цікаву «деталь» — авторів перекладів на російську. Як на деклароване «осучаснення» «Кобзаря», вибір тлумачів виглядає як мінімум дивним — подано ще радянські переклади. Та особливо обурюватися не доводиться, адже сучасних професійних перекладів Шевченка фактично не існує. Чи не тому один із видавців висловив думку — мовляв, варто брати до уваги сучасні аматорські переклади, адже вони, цілком імовірно, легше можуть обходити штампи.

      Не варто зупинятися на поясненні різниці в енергетиці двох споріднених мов, де промовлена побутова фраза набуває протилежних відтінків. Що ж говорити про насичене поетичне слово, яке навіть рідною мовою не кожен здатен уречевити?.. Стилістика дум, готика Шевченкових пророцтв у перекладах подекуди трансформується в несподівано вульгарний пафос, іноді — грайливе, фамільярне віршування з банальними дієслівними римами. Можливо, не помилково, а задля неможливості співставлення у книжці порушено традиційну для білінгви схему паралельного компонування текстів. У пошуках адекватності перекладу того чи іншого твору можна довго борсатися у змісті й сторінках, яких немало — під сім сотень.

      О думы мои! О слава злая!

      Из-за тебя я напрасно страдаю,

      Терзаюсь, мучаюсь... но все ж не каюсь...

      Щоправда, за бажання можна віднайти (на жаль, окремих коментарів про перекладачів у виданні немає) не просто влучні переклади, й а такі, що розширюють етнічні межі текстів.

      «Тяжко прориватися до російської еліти», — зітхнув на презентації видання Іван Драч. І, напевне, такою книжкою прориватися до неї буде ще важче. Тож чи не час звертати увагу на «прорив» в інший бік: до молоді, до української еліти, до робітника, до селянина. Зрештою, до дітей у школі, які ніколи не побачать цієї красивої книжки-цеглини з якісною поліграфією й захмарною ціною? Цілий «круглий стіл» на обговорення проблем осучаснення «Кобзаря» було організовано Музеєм Тараса Шевченка, Інститутом літератури НАН України разом із видавництвом «Либідь». Ведучий Юрій Макаров по-телевізійному професійно поставив проблему — шлях Шевченка до молоді, чи є він — і запросив до дискусії, окрім «академічних» теоретиків, «практика» — Славка Вакарчука з «Океану Ельзи». Та ніякої дискусії не було, за винятком двох спроб прорватися до мікрофона людей поза програмними виступами.

      Справді, чи не єдиним живим словом «у тему» був сором'язливий Вакарчук: «Культура й мистецтво є високого класу, але люди, які її обслуговують, не витримують конкуренції. Ми багато говоримо, — мовив він без усяких натяків, і, знаєте, ніхто поруч не почервонів. — Що частіше будуть його вшановувати офіційно, що більше малюватимуть на купюрах, то менше молодь його цінуватиме».

      Так що копірайти на ковдру Шевченка залишаються за офіціозом, який щосили прагне підігріти нею хронічні роки Росії в Україні, єепнуті болячки та порожній свербіж у гаманці.

      Ані спроби Бузини докинути своїх п'ять копійок у скарбницю спадщини (та хіба ж би його допустили до святая святих?), ані антагоністично-провокативні дослідження авторитетних Оксани Забужко та Джорджа Грабовича (ні-ні, їх не було на презентації), ані улюблені пісні на вірші Шевченка у виконанні «Мертвого півня», «Кому вниз», сестер Тельнюк, «Нічлави» (звісно, вони не звучали) не до діла молоху державних програм.

      ... Знаєте, чим закінчується вірш «Тарас Григорович Шевченко» Сергія Жадана?

...він врешті втік із цього міста

він зник із сяючого місива

і в черешневій квітній піні

його зустріли перші півні.

Тетяна ЩЕРБАЧЕНКО.