Олена Петрова: Медалі забулися — людина залишилася

27.01.2012
Олена Петрова: Медалі забулися — людина залишилася

Знана українська «стріляюча лижниця» Оксана Хвостенко в одному з інтерв’ю нещодавно сказала, що із завершенням кар’єри біатлоністки «скінчилося її перебування в оазі». Мовляв, залишивши великий спорт, вона зіткнулася з проблемами нелегкого повсякденного життя–буття, до якого потрібно адаптуватися.

Перше місце, де пробують свої сили колишні спортсмени, — тренерська нива. Хтось, як Хвостенко, починає тренувати дітлахів, а іншим — як, скажімо, срібній призерці Олімпійських ігор у Нагано Олені Петровій — доручають відповідальні ділянки, як–то молодіжна збірна з біатлону.

Не кожному з першої спроби вдається ввійти у свою річку. Петрова, попрацювавши з резервістами першої збірної, не побачила результату своєї діяльності й залишила тренерську роботу. Тепер уродженка Удмуртії, яка нині мешкає в Сумах, — очільник Сумського осередку НОК України. На цьому відповідальному посту пані Олена взялася за популяризацію в регіоні спорту та вирішення фінансових проблем, пов’язаних із підготовкою спортсменів Сумщини до майбутніх олімпіад.

 

«Щоб відстоювати свої думки на посаді тренера, не вистачило наполегливості»

— Пані Олено, близько півроку тому ви очолили Сумський осередок Національного олімпійського комітету України. Чи ця робота більше припала вам до душі, ніж тренерська, якою ви займалися раніше?

— Для себе я зробила висновок: аби досягти великих успіхів на тренерській ниві, роботу слід починати з самого початку, тобто з підготовки дітей, а не одразу працювати зі збірною країни, нехай і з її молодіжним складом.

Я маю за плечима великий спортивний досвід, який отримала як спортсменка–біатлоністка. Водночас у тренерській справі такими здобутками похвалитися не можу. Зрештою, можна бути хорошим спортсменом і при цьому не стати класним наставником.

— Яких якостей вам забракло для успішної тренерської роботи?

— У складі української «молодіжки», з якою я працювала, не було моїх вихованців. Більшою мірою команда складалася з біатлоністів Тернополя, Чернігова. Загалом, кожен спортсмен мав особистого наставника, який добре знав свого вихованця і повністю контролював його тренувальний процес. Мені було складно втручатися в їхню роботу. А щоб відстоювати свої думки, мені просто не вистачало наполегливості. Виходило так, що тренер працює зі своїм вихованцем практично «з пелюшок», а тут прийшла я зі своїм «уставом» диктувати нові правила. Вважаю, аби серйозно впливати, змінювати тренувальний процес біатлоніста, потрібно знати його «від А до Я».

— Провівши вже деякий час на посаді керівника регіонального відділу НОК, як гадаєте — це робота знайшла вас, чи ви — її?

— Власне, працюю я на новому місці недовго, з липня. Тож іще не можу визначитися, хто кого знайшов. Зрештою, мене обрала громада Сумської області, яка захотіла бачити на цій посаді людину, що повністю пройшла олімпійський шлях, від школи до п’єдесталу.

«Часом навіть думаю, що доведеться вкладати у масовий спорт власні копійки»

— Якщо ви досі не відмовилися від цих обов’язків, то можна припустити, що ця діяльність вам подобається.

— Робота цікава. Тут мені доводиться працювати з дітьми, адже всі проекти НОК — «Олімпійський день», «Олімпійський урок», «Олімпійський тиждень», «Олімпійське лелеченя» — стосуються школярів. Ми займаємося юнацтвом, намагаючись залучити до спорту якомога більшу його частину.

Щоправда, коли я вступала на цю посаду, то думала, що працюватиму на спорт високих досягнень. Але тепер розумію, що моє завдання —популяризація його серед дітей.

— Ваш головний керівник — президент НОК Сергій Бубка. Як вам із ним працюється?

— У нас із Сергієм Назаровичем склалися довірливі стосунки, а працювати з ним — одне задоволення. Які б не були в мене проблеми, я завжди можу з ним порадитися. Та й команду він підібрав чудову: що в центральному офісі, що в регіонах — там у будь–який час можна знайти допомогу й підтримку. Раніше я такого не знала й не бачила. Головне, щоб я впоралася зі своєю роботою.

— Напевно, вирішуючи організаційні проблеми в регіоні, вам періодично доводиться долати бюрократичні бар’єри. Ваше ім’я допомагає в цьому?

— Від самого початку я старалася не використовувати своє ім’я. Тим, хто не цікавиться біатлоном, моє прізвище взагалі нічого не скаже, інші — можливо, вже й забули про мої здобутки.

Час минув, медалі забулися. Залишилася людина, яка їх колись здобула, і проблеми, які зараз їй потрібно вирішувати. А головними наразі залишаються фінансові питання, з вирішенням яких ані місто, ані приватні особи допомогти не можуть. Часом я навіть думаю, що доведеться вкладати свої копійки.

Хотілося б звернутися до потенціальних спонсорів i місцевої влади щодо допомоги у фінансуванні Сумського обласного відділення НОК.

«Здається, що сьогоднішня молодь уже все знає»

— Олено Юріївно, свою тренерську діяльність ви завершили. Але, можливо хоч консультаційні поради біатлоністкам даєте?

— Моє покоління біатлоністок тренувалося поруч із видатними спортсменками на кшталт Олени Бєлової, яка зараз працює з молодіжною збірною Росії. Я, скажімо, завжди зверталася до неї за порадою, цікавилася її підготовкою. А сьогодні складається враження, що молодь уже все знає.

— Дивлячись на теперішні виступи українських біатлоністів на етапах Кубка світу, впадає в око досить погана стрільба. Тоді як ви практично завжди відзначалися влучністю на вогневому рубежі. На ваш погляд, як українським біатлоністам покращити цей елемент?

— Стрільба та хід завжди взаємопов’язані. Якщо ти впевнений у собі, маєш хороше самопочуття — тоді ти й біжиш, і стріляєш однаково; хід хороший і стрільба відмінна.

А якщо по трасі йдеш погано, то до вогневого рубежу ти вже «крадешся», аби відстрілятися з найменшими втратами та не бігти зайві кола штрафу.

Що стосується самої стрільби, то моя порада молодим: не потрібно лінуватися. Пригадую, як ми постійно відпрацьовували «холостий тренаж». І головне — робити це для себе, а не для когось, заради галочки. Спортсмен повинен бути зацікавлений у цьому, він мусить відчути кожен холостий постріл, а не просто стояти і клацати затвором, відбуваючи номер.

— Ви свого часу скільки часу проводили на стендах?

— Достатньо. До своєї роботи ми ставилися відповідально. Приїхали з тренування, повечеряли — і йшли в кімнату на «холостий тренаж».

— А що заважає це робити нинішньому поколінню біатлоністів?

— Не знаю, можливо, в нас було інше ставлення до роботи. Ми дуже хвилювалися за результати міжнародних змагань — як відреагує країна, що скаже керівництво? Була відповідальність у нас і перед наставниками, які працювали з нами, віддаючи всі свої знання та сили. Тож зганьбитися на відповідальних стартах ми не мали морального права. Сезон, до якого ми готувалися три чверті року, короткий, і саме в цей період від нас чекають результату.

«По чужій мішені — через неуважність»

— Пригадую, як у школі на уроках «воєнки» практично всі дівчата жахалися зброї. Якщо стріляли в тирі, то тільки із закріпленої у станок гвинтівки, де лише потрібно було натиснути гачок. Розкажіть, як ви потоваришували зі своєю рушницею?

— Перше знайомство зі зброєю відбулося в Удмуртії, коли я навчалася в медичному училищі й займалася лижними гонками. Пізніше, коли я перекваліфікувалася в біатлоністки, у мене з’явилася своя гвинтівка. Вона була закріплена за мною, тож перед кожним стартом я її чистила, приводила до повної бойової готовності й клала під ліжко або на стілець. Я знала, що зранку перед пристрілкою та змаганнями в мене вже підготовлена гвинтівка, до якої ніхто не доторкнеться.

Вважаю, що саме так потрібно ставитися до свого інвентарю. У мене все повинно бути чітко. А то, буває, прийшов у інший вид спорту — а там щось відстібнулося або розв’язалося…

— Чи ви розмовляли зі своєю зброєю?

— Розмовляти — ні, але як людина, що в це вірила, то завжди казала: «Ну не підведи» — і виходила на старт.

— Ваша гвинтівка залишилася з вами? Чи зберігати біатлонну зброю не можна?

— Особистої зброї в мене немає. Але залишилося ложе. Хоча воно й старе і трохи попсоване, але з ним ще можна працювати. А в товаристві «Динамо» є ствол, закріплений за мною, і в будь–який момент я можу його взяти.

— А от ще з приводу стрільби. Як ви можете пояснити феномен стрільби по чужій мішені? Він, власне, не так і рідко зустрічається в біатлоні. Кілька разів цей казус ставався з білорускою Дар’єю Домрачевою, а не так давно «відзначилася» й Магдалена Нойнер.

— Що цікаво, і я теж на своїй першій Олімпіаді в Ліллехамері стріляла не по своїй мішені. Можу сказати, що це все від неуважності. Залишивши на трасі багато енергії, на стрільбище приходиш із відчуттям важкості у всьому тілі. Під час приготування до стрільби може відбутися збій. Коли приходиш на вогневий рубіж, потрібно зауважити номер установки, а потім порівняти його з номером мішені.