Довічні в’язні монастиря

Вони бачать небо тільки через ґрати, їдять тільки в камері, ніколи не підходять до вікна і майже не спілкуються між собою. Усі вони — небезпечні злочинці. Хтось вирізав цілу сім’ю, хтось зґвалтував дівчинку, хтось жорстоко вбив дитину, хтось розчленував тіла своїх жертв. Від опису їхніх злочинів волосся на голові стає дибки. Колись Феміда прирекла їх на таке життя довіку. Декого засудили до смертної кари, але після її відміни міру покарання змінили на довічне ув’язнення. Шістдесят сім «довічників» утримують у Сокальській виправній колонії № 47, у секторі максимального рівня безпеки, де побувала журналістка «УМ».

Були монахи, тепер «довічники»

Про цю колонію у селі Жвирка знають усі. Її добре видно за обдертим куполом церкви, яка стоїть на території «зони». Колись тут був монастир отців бернардинців, нині в монастирських келіях свій термін відбувають рецидивісти. Навколо колонії максимального рівня безпеки — кілька озер і болота. Аби потрапити за її стіни з колючим дротом журналісткам слід дотримуватися певного дрес–коду. Ніяких коротких спідниць, декольте, облягаючих суконь.

Проходимо пункт пропуску й так звану виробничу зону. Під стінами тупцяють три качки. «В нас є своє господарство, — розповідає «УМ» Петро Бачинський, заступник начальника колонії. — Засуджені самі за всім доглядають. Є свині, корови, були барани. А ті качки, певно, з господарства втекли і заблукали».

Проходимо повз металошукач. «В’язні, які тут працюють, мають справу з металом, — пояснює Петро Петрович. — Тож металошукач потрібен, аби вони, бува, чого до камери не занесли, з чого можна зробити ніж чи «заточку».

Двометрові завширшки стіни жилих приміщень із маленькими заґратованими віконечками чимось нагадують опис із «Саду Гетсиманського» Багряного. Колись монахи будували на віки. Всередині приміщення справляє ще більш гнітюче враження: низькі стелі, вузенькі коридорчики, зовсім мало світла. Хоча тут тепло і чисто, а стіни побілені. Помітно, що адміністрація колонії намагається зберегти певний затишок, звісно, в межах можливого.

Про сектор максимального рівня безпеки для утримання чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, повідомляє відповідна табличка перед дверима. За ними — вартові з вівчаркою на прізвисько Граф. Знову низька стеля і маленькі двері з кількома замками і «вічком». На всіх — карточки з фотографіями і прізвищами мешканців «хати», як називають камеру самі засуджені. У камерах зазвичай живуть по троє в’язнів. У цілях безпеки кожні кілька тижнів їх переселяють у інші камери.

«Ми регулярно проводимо обшуки у камерах, — розповідає начальник сектору. — Майже не трапляється такого, щоб щось заборонене знайшли. Після нас самі ув’язнені перевіряють нове помешкання. Їм тут жити, вони не хочуть, щоб на них подумали, ніби тримають щось заборонене».

Трапляються між засудженими і конфлікти. Якщо хтось не сходиться характером із співмешканцями, то пише заяву — і його переселяють в окрему камеру. «Ми, звичайно, складаємо характеристики і намагаємось поселити поруч людей, які б ужилися разом», — пояснює начальник сектору.

Поет із вищою освітою

Із 67 «довічників» на роботу виходять лише дев’ятеро. Не всі роботи, якими займаються у колонії, дозволені їм, тож вони працюють окремо. Їм можна лише шити рукавиці та майструвати дерев’яні кораблики. Спеціальний прогулянковий майданчик теж заґратований разом із дахом. Тож небо можна бачити лише так.

Заходимо у маленьку кімнатку для побачень. Невеличкий стіл, крісло, на стіні кнопка виклику, під стелею камера спостереження, праворуч ґрати. Саме тут буде сидіти в’язень. Тож мені пропонують пересісти з лавки навпроти ґрат за стіл. «Це «довічники». Їм нічого втрачати», — попереджають працівники колонії.

До кімнати заводять чоловіка у кайданках у супроводі охорони та службового собаки. Його заводять у «клітку» і лише потім знімають наручники. Це — Михайло К., який уже 17 років за ґратами. «Довічник» вірить, що колись–таки опиниться на волі, тому нещодавно здобув вищу освіту за спеціальністю менеджер з персоналу. А ще видав свою збірку віршів.

Про своє життя пан Михайло розповідає мало. Співкамерники вчитися йому не допомагали: «Та й взагалі, тут не прийнято лізти один одному в душу, — розповідає чоловік. — Якщо сам щось розповідаєш, то добре, а як ні, то краще не питати. Як вони мені могли допомагати? Це ж не студентський гуртожиток. Тут кожен день, як у фільмі «День бабака», де герой прокидався в одному і тому ж місці, переживав один і той самий день. Такі самі дні у нас. Я наперед знаю, як усе буде, хто і як зі мною привітається».

У кімнаті для побачень на стіні висить розп’яття. Сюди часто приходять священики різних конфесій, сповідують та причащають «довічників». Адже більшість із них саме у тюрмі навернулися до Бога. А ще засуджені багато читають, переважно юридичну літературу. Знання законів допомагає їм писати звернення і домагатися перегляду справ. «Свого часу в’язні домоглися права носити одяг без зазначення на спині їхнього статусу, — розповідає Петро Петрович. — Багато з їхніх справ зараз на розгляді у міжнародному суді».

Наостанок оглядаємо ще й пусту «хату». Тут три нерухомих ліжка, оскільки приварені одне до одного через стінку. На вікні одні ґрати, перед вікном — інші. Тож підійти до нього неможливо. Кватирку для провітрювання відкриває навмисно вигаданий пристрій. Тут є полички для харчів, душ, туалет, телевізор, чайник і стіл. Ось і весь обмежений простір.

Українські «довічники» про волю можуть лише мріяти. За кордоном такий в’язень може подавати прохання, щоб після відбуття певного терміну (близько двадцяти років) його відпустили на волю. Проте наше законодавство не має чітких роз’яснень щодо того, чи завершиться термін покарання смертю в’язня у камері. Тому «довічники» просять звернути на них увагу вже не один уряд. Влада наразі мовчить, адже іншої системи убезпечення суспільства від такого контингенту ще не вигадали