В’ячеслав Лочман: Потрібно багато працювати, щоб тисячі людей скандували твоє прізвище

20.01.2012
В’ячеслав Лочман: Потрібно багато працювати, щоб тисячі людей скандували твоє прізвище

Щоб зрозуміти, наскільки складна робота тренера, потрібно стати ним. Не кожен спортсмен після завершення кар’єри обирає такий шлях. Тим, хто все ж таки зважився сісти на «електричний стілець», нова професія підносить чимало несподіванок. В’ячеслав Лочман — знаний у Європі гандболіст, який наче танк долав захисні редути суперників — учора відзначив рік, відколи змінив статус гравця на тренерські атрибути. Нова справа, як зізнався кореспондентові «УМ» 34–річний фахівець, виявилася доволі складною. Але колишнього гравця «ЗТР», який нині очолює другу команду «Мотора» — «ЗНТУ–ЗАБ», труднощі не лякають. «Якби я був не впевнений у своїх силах, не став би тренером. У цій царині хочу досягнути таких же висот, як і в ролі гравця», — каже учасник чвертьфіналів Ліги чемпіонів, багаторазовий чемпіон України, Тунісу та Еміратів.

 

«Грати легше, ніж тренувати»

— В’ячеславе, уже рік після завершення кар’єри гравця ви працюєте тренером. Як можете охарактеризувати нову професію?

— Робота цікава й відповідальна. Можу сказати, що грати було легше.

— Певно, забирає багато нервових клітин?

— Так. Хоча я добре усвідомлюю, що нервувати не можна — здоров’я потрібно берегти, необхідно вчитися контролювати свої емоції. Але, буває, не можу збагнути, чому так відбувається: здається, все пояснив, а тебе не розуміють.

Вочевидь потрібно більше працювати, краще пояснювати, глибше вникати в суть проблеми. Здається, я ще зовсім недавно виходив на майданчик! Однак, хоч і залишився в добре знайомому для себе гандболі, але тренерська робота — це зовсім інша професія.

Коли був гравцем, добре знав, що потрібно робити, — більшою мірою виконував настанови тренера, щоправда, часом дозволяв собі й імпровізацію. А на тренерському посту потрібно постій­но пояснювати, навчати. Зрештою, коли граєш, за тебе думає наставник, а коли тренуєш, то вже сам повинен думати за команду.

— Як думаєте, керівництво задоволене вашою роботою?

— Власне, так само як я — молодий тренер, така в мене й команда — студенти, віком від 16 до 21 року. Можна сказати, що ми разом навчаємося й осягаємо нові висоти. А чи справляюся я зі своїми обов’язками? Одне лише можу сказати — що я намагаюся передати своїм вихованцям усі свої знання і вміння. А місце команди в чемпіонаті, власне, й буде оцінкою проведеної роботи.

— Наразі ваш колектив, «ЗНТУ–ЗАБ», у вищій лізі посідає другу позицію, поступаючись лише резервістам «Запоріжтрансформатора»...

— Цією позицією я не задоволений. Нам потрібна першість. Щоправда, порівняно з минулим роком, коли ми виграли чемпіонат, у нас повністю оновився склад. Зараз грають гандболісти, які ще рік тому сиділи під досвідченими гравцями, роблять тепер перші кроки.

Хай там як, а підсумки моєї роботи слід підбивати по завершенні сезону.

«Криком нічого не доб’єшся. Хоча я й кричу»

— В’ячеславе, як так сталося, що ви, досягши значних успіхів у складі «ЗТР», стали працювати тренером в системі його суперника — «Мотора–ЗНТУ»?

— Перш за все, я — вихованець запорізької школи гандболу. Запоріжжя — це моє місто, в якому я виріс, сформувався як гравець, почав виступи на професіональному рівні. Для мене головне — красивий гандбол. А в якому клубі працювати — немає різниці. Важливо, щоб глядачам подобалася гра.

Як на мене, то це навіть добре, що в нашому місті є дві сильні команди, адже суперництво завжди підвищує клас гравця. Та й, зрештою, коли в Запоріжжі грають «Мотор» і «ЗТР», на трибунах завжди аншлаг.

А опинився я в «Моторі», оскільки тут завершив кар’єру гравця, тут мене запросили на тренерську роботу, дали надію й можливість вирости як спеціалісту.

— Не раз спостерігав, як представники радянської гандбольної школи тренерів — Ратнер, Євтушенко, Захаров, Трефілов, Максимов — криком доносять до своїх підопічних необхідну інформацію. Такий педагогічний підхід досить дивує європейців. А вам часто доводиться підвищувати голос на вихованців?

— Знаєте, буває, що й кричу. Спочатку намагаюся пояснити нормально, спокійно, але потім, коли не розуміють... зриваюся. Та одразу намагаюся себе зупинити. Мені й дружина каже, що потрібно бути спокійним.

Провівши за межами України шість років — у Німеччині, Тунісі, ОАЕ, Білорусі, я побачив, що криком нічого не доб’єшся. Але всі ми люди, й часом бувають моменти, коли спокійною мовою донести інформацію не вдається. Тоді, застосовуючи старі радянські методи, хоч якось намагаєшся достукатися до співрозмовника. А загалом, хотілося б працювати по–європейському: аби вихованці розуміли тренера з півслова. Тоді ніхто й не кричатиме.

— Напевно, трапляється, що гравці дозволяють собі порушувати режим, не виконувати тренерські настанови. Власне, як ви виховуєте своїх учнів–гандболістів?

— У кожного гравця нашої команди є мотивація — всі вони можуть стати хорошими гандболістами, вирости до рівня першої команди, грати на високому рівні, отримувати нормальні гроші. Зрештою, насолоджуватися тим, як це було в моєму випадку, коли багатотисячні зали скандують твоє прізвище. Заради цього й потрібно завзято працювати.

— Ви були гравцем таранного типу, що міг пройти будь–який захист. Чи є серед нинішнього покоління гандболістів схожі на вас за манерою гри та габаритами?

— Звісно, такі хлопці є. Хо­ча кожен спортсмен — це особистість, тож стригти всіх під одну гребінку не можна. Так, мені було байдуже, який переді мною захист. Можна було і протаранити, і перестрибнути блок. Але перш ніж людина це виконає, її потрібно навчити. В цьому й полягає роль тренера — побачити в спортсмені певні задатки і спрямувати їх у потрібне русло.

«У Запоріжжі не було ні води, ні світла, а люди чекали на гру збірної»

— Нинішній склад національної збірної вдруге поспіль не здолав відбір на світову першість, тоді як за ваших часів «синьо–жовті» на ЧС потрапляли в десятку найкращих команд. Як вважаєте, в чому проблема наших збірників?

— Вважаю, що збірна потребує значно більше державної уваги та підтримки, ніж має зараз. Національна команда повинна існувати не на папері, а грати й вигравати. Повинна бути стратегія розвитку, потрібні заходи з популяризації гандболу в країні.

Чому жоден із центральних телеканалів не транслює гандбольні матчі? Адже наш вид спорту дуже цікавий. Подивіться, нещодавно в Запоріжжі відбувся «Кубок Дніпра», де змагалися дві команди з Росії, одна з Білорусі, «ЗТР», «Мотор» та його дублери. Матчі були дуже цікаві. А коли вболівальники прийшли на гру Україна — Португалія, то обурювалися: мовляв, на «Кубку Дніпра» було більше гостроти й пристрастей, ніж на матчі збірної України. Тож виходить, що одні роблять гандбол цікавим, а інші працюють лише для галочки.

— Певно, що в епоху, коли світом правлять гроші, гравців потрібно матеріально зацікавлювати?

— Ми теж грали за гроші. Хотіли себе якнайкраще проявити, аби поїхати за кордон заробляти на життя. Хоча, здається, в наш час усе–таки було більше ентузіазму та патріотизму. Грати за збірну було престижно. Ось недавно згадували епізод десятирічної давнини — у Запоріжжі не було ні води, ні світла, а люди чекали на гру гандбольної збірної.

Що й казати, в Україні гандбол просто виживає — тримається лише завдяки заможним ентузіастам. Є чотири більш–менш потужні клуби, з яких два — в Запоріжжі, а збірна взагалі нікому не потрібна.

А візьміть Білорусь. Там гандбол — один з основних видів спорту, який має загальнодержавну підтримку. Багато моїх друзів, що захищали кольори білоруської команди, отримали квартиру в Мінську. А в Україні за всю кар’єру гандболіст може на житло й не заробити.

Певно, в душі гравці хочуть грати за Україну. Але їм хочеться дещо більшої уваги.

«Кожна футболка — це сторінка життя, яку не можна вирвати»

— Багато спортсменів колекціонують футболки команд, за які вони виступали. Чи є у вашій квартирі місце такому зібранню «пам’яток»?

— За весь час я роздав велику кількість футболок. Однак є одна, яку я зберігаю, — це футболка збірної з номером 2 та написом «Україна» на спині. Її я залишив собі після чемпіонату світу у Франції 2001 року (наша збірна показала там найкращий результат, посівши сьоме місце. — Авт.). Також збереглася медаль та фото з молодіжного чемпіонату світу 1997 року, де ми виграли «срібло».

Хоча, зрештою, всі футболки важливі, адже всі вони дісталися дорогою ціною. Кожна з них — це сторінка мого життя, яку не можна ні вирвати, ні забути.

— В’ячеславе, ви виступали в першостях Тунісу та Еміратів — країн, що відомі своїми курортами. А де ви любите відпочивати?

— Спекотні країни — це не мій клімат. Найкращий для мене відпочинок — сісти з сім’єю в автомобіль і вирушити до Європи.

— Погравши в Німеччині, чи не думали ви залишитися там назавжди?

— Будь–якій країні ми потрібні лише доти, доки граємо, маємо здоров’я виконувати свою роботу. Працевлаштуватися після завершення спортивної кар’єри непросто. Хіба що ти заробив достатньо грошей і вдало їх вклав.

Мені пощастило, що в «Моторі» в мене повірили й дали можливість працювати. Я був фанатом гандболу й залишаюся ним дотепер. Життя поза ним я не бачу.

 

ДОСЬЄ «УМ»

В’ячеслав Лочман

Народився 18 липня 1977 р. в Запоріжжі.

Майстер спорту міжнародного класу з гандболу.

Головний тренер ГК «ЗНТУ–ЗАБ» («Запорізький національний технічний університет — Запоріжалюмінбуд»).

Виступав за команди «ЗТР», «Мотор–ЗНТУ», «Гроссвальштадт» (Німеччина), «Африкан» (Туніс), «Алеглі» (ОАЕ), «Динамо» (Мн, Білорусь).

Срібний призер молодіжного чемпіонату світу 1997 р., семиразовий чемпіон України, володар Кубка Африки, чемпіон Тунісу 2001 р., ОАЕ — 2007, 2008 рр.

Перші тренери — Микола Оболонін, Микола Крохмаль.

Зріст — 194 см, вага — 105 кг.

Одружений.