«Цирконій» у конвульсіях

18.01.2012
«Цирконій» у конвульсіях

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

На державному науково–виробничому підприємстві «Цирконій», розташованому в Дніпродзержинську на Дніпропетровщині, дзвонять в усі дзвони: вже до весни про випуск унікальної продукції в Україні можна буде говорити тільки в минулому часі. Більше того, продукції стратегічної. Адже йдеться про виробництво цирконію. Для людини непосвяченої: цей елемент є унікальним сам по собі — маючи дуже низьке січення захоплення нейтронів, він фактично не заважає урану ділитися, тобто не знищує теплові нейтрони. Говорячи мовою доступнішою, така особливість дозволяє зводити до мінімуму втрати електричної енергії внаслідок ланцюгової реакції. До того ж цирконій є єдиним металом у природі, який дозволяє витримувати нейтронні та гамма–випромінення у касеті.

 

«Фактор національної могутності» дихає на ладан

А в сукупності це дозволяє будувати плани справді наполеонівські: держава, яка має підприємство з виробництва цирконію, може ставити завдання з випуску власного ядерного палива. Більше того, Україні тут справді всі карти в руки. Бо ми маємо таке виробництво! Ще понад 30 років тому в Дніпро­дзержинську було засновано унікальне державне науково–виробниче підприємство, яке так і називається — «Цирконій».

Але й це ще не всі підстави для, здавалося б, і так всуціль райдужних тонів. На Дніпропетровщині, у Вільногірську, розташоване ще й родовище циркону, руди, з якої цирконій і виробляють.

Тож не дивно, ледь починає йтися до чергових виборів, більш–менш вагомі політики всеукраїнського штибу починають заводити мову про перспективи створення на теренах нашої держави замкненого ядерного циклу. Цирконій тут, зрозуміло, має відігравати ключову роль. Отож можна висловитися навіть високопарніше — він, без перебільшень, є фактором національної ядерної могутності.

Справді, на тлі безкінечної теми постачання газу з Росії і того, наскільки той чи інший наш державний діяч відстоює справді національні інтереси, тема ядерна десь, так би мовити, загубилася на задвірках. Тепер же трудовий колектив ДНВП «Цирконій» забив тривогу: їхнє виробництво гине просто на очах. Борг iз заробітної платнi трудящим сягнув уже майже чотирьох місяців, відімкнено газопостачання, що спричинило холод у цехах і підсобних приміщеннях, не витримує такої лихої долі і персонал — тільки з 1 вересня нинішнього року чисельність працюючих зменшилася на 40 чоловік і на сьогодні складає 570 осіб. І, нарешті, виробничу діяльність «Цирконій» припинив майже повністю.

Щоправда, тільки минулої осені на підприємстві змінився директор. Але й нове керівництво, схоже, більше занепокоєне тим, як звільнити працюючих, аніж перспективами відродження унікального виробництва. Як яскравий приклад, справді характерний для нинішньої влади, у Дніпродзержинську, зокрема, наводять такий — заступником керманича «Цирконію» призначено молоду людину, яка до цього керувала... хімчисткою.

Як розповідає голова проф­спілкового комітету «Цирконію» Василь Кисельов, до кого тільки вони зі своїми бідами не намагалися достукатися — і до Президента, і до Кабміну, і до рідного Міністерства енергетики та вугільної промисловості... Але зрушень жодних. Єдиний діючий контракт на підприємстві ось–ось можуть втратити, про нові замовлення не чути, обіцяні інвестори не з’являються, а план санації «Цирконію» вже рокiв чотири як застиг непорушно.

Самі трудящі, мені здалося, вже ні в що не вірять. Адже за гірким досвідом їм і ходити далеко не доводиться. Рiч у тiм, що підприємство «Цирконій» є залишком, справді останнім iз могікан, колишнього гіганта так званого середнього машинобудування, який у радянські часи називався Виробниче об’єднання «Придніпровський хімічний завод», де вироблялося чимало унікальної продукції, але поступово все звелося нанівець. Навіть запроваджувана тут небачена технологія виробництва... золота, про яку свого часу не писав у, звісно ж, винятково райдужних тонах хіба лінивий, наказала довго жити настільки безповоротно, що порізали на металобрухт усе, що тільки можна було порізати.

Росіяни потирають руки?

Ще прикріше — Україна цирконію потребує постійно, але його чомусь купують у Росії. Чи не варто й тут говорити на модну тему здачі національних інтересів? Спробуймо з огляду на це подивитися на проблему глибше. Свого часу в Дніпродзержинську замахнулися на те, щоб мінерал циркон переробляти за принципово новими технологіями, щоб отримувати цирконій ядерного класу світового рівня. Це мало б стати для України справді революційним проривом. Адже на сьогодні на планеті підприємств iз повним циклом (від руди до прокату) нараховується всього п’ять — в Англії, Франції, Росії та два — у США. І хоч справді наполеонівським планам серйозно зашкодила аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році, на ліквідацію наслідків якої всі зусилля тоді ще супердержави було спрямовано насамперед, у Дніпродзержинську все ж встигли зробити чимало. Зокрема, цирконій iз міста Прометея пройшов необхідний цикл випробувань на Воронезькій атомній електростанції у Росії, які засвідчили повну відповідність нашої продукції світовим стандартам. Отож не вистачало, здавалося б, малого — людини чи органу, який в Україні може вирішити питання з необхідним ліцензуванням. Колишній директор «Цирконію» Анатолій Мухачов, уродженець Росії, ще в 2005 році у розмові зі мною стурбовано змальовував ситуацію з позиції справді українського патріота. Зокрема, екс–керманич унікального підприємства привертав увагу до того, що цирконій iз Дніпродзержинська вивозять до російського Глазова у вигляді... вторинної сировини. Там його немовби доводять до пуття і постачають на українські АЕС. Однак Мухачов мене запевняв, що насправді отриманий з нашого напівфабрикату цирконій Росія постачає на експорт. Тоді ж як використання українського цирконію на вітчизняних АЕС, за найскромнішими підрахунками пана Анатолія, дозволило б заощаджувати до 4—5 відсот­ків ядерного пального.

Тоді ж Мухачов привертав увагу і до ще одного рідкоземельного металу — гафнію, який є супутником цирконію. Тут Україна випередила і росіян. Адже наш північний сусіда гафній не виробляв узагалі, а ми навчилися цьому третіми у світі. Саме використання цього рідкоземельного металу є ефективним для системи аварійного захисту ядерних блоків. Однак, незважаючи на те, що наш гафній знову ж пройшов необхідні випробування на Рівненській АЕС, з рішенням для отримання необхідних документів у Росії стали зволікати. Натомість північна сусідка постачає до України титанат дистрозію — матеріал немовби надійний, але такий, що стає радіоактивним після опромінення.

Застосування гафнію, за підрахунками фахівців, тільки на одному блоці атомної електростанції дозволяє заощаджувати до 1,2 мільйона доларів на рік. А якщо помножити на 15 (інші українські та російські АЕС)? Вийде економічний ефект на майже 18 мільйонів доларів справді за «спасибі».

Зрештою нещодавно у ЗМІ прозвучало повідомлення про те, що Кабінет Міністрів України 12 грудня 2011 року затвердив постанову, яка немовби передбачає можливість бюджетного фінансування об’єктів цирконієвого виробництва державного науково–виробничого підприємства «Цирконій». Але чи не той це випадок, коли варто вжити слово «схаменулися»? Адже питання стоїть не тільки про те, щоб запустити виробництво, яке справді задихало на ладан, а про той же замкнений ядерний цикл, багаторічні розмови про який уже набили оскомину. Коли унікальне підприємство опинилося на грані існування, то про це, погодьмося, і думати не доводиться. Навіщо, мовляв, голову ламати, коли цирконій купуємо у тій же Росії?

От тільки трудящим «Цирконію» у Дніпродзержинську такої великої політики не збагнути. Вони просто хочуть їсти і заявляють про готовність вдатися до всіх можливих акцій протесту, аж до пікетування місцевої мерії. Якщо до цього справді дійде, то не від доброго життя доведеться замислитися й над тим, наскільки нинішня влада в Україні дбає про національні інтереси у сфері атомної енергетики, погодьмося, не менш стратегічно важливій, аніж газопостачання.