Iрландська «Одiссея»

16.06.2004
Iрландська «Одiссея»

      Починаючи з 1921 року, сонце над Ірландією жодного ранку не сходить без того, щоб не удостоїтися «честі» бути порівняним її захопленими гостями з описом Джеймса Джойса — сором'язливим світилом, яке стало одним iз героїв пам'ятного дня 18 червня 1904 року. Цей день, який за іменем головного героя роману «Улісс» Йозефа Блюма отримав назву Bbloomsday, — головний день у біографії Джойса і один iз найвідоміших в історії світової літератури. Адже саме в цей день відбувається дія твору, визнаного найкращим англомовним романом ХХ століття.

      Жителі Дубліна живуть з неприхованою гордістю за те, що їм судилося жити в місті, яке стало чи не найзнаменитішим у світовій літературній ойкумені. Не кожному iз сучасників випадає ходити вуличками, знаними в усьому світі. Таке відчуття відоме хіба що фанатичним поціновувачам творчості Булгакова, які давно перетворили всі відповідні московські куточки, передусім, прикро знамениту «Зойчину квартиру», своєрідний «музей усілякої чортівні», на культове «капище», де чиняться майже ритуальні відправи.

      «Улісс» давно став класикою. А 18 червня, день звичайнісінького ірландця, який розтягнувся на вічність, безперечно, — найдовшим днем в історії літератури. Адепти цнотливого класицизму мали б порадіти — дотримано єдність часу й місця (адже все відбувається в одному місті і в один день). Але їхня радість виявляється затьмареною по прочитанні вже перших сторінок роману. Адже Джойсом запропоновано виклично відкритий, психоаналітичний підхід до власних переживань героя, їх невпинний калейдоскоп з усіма анатомічними та фізіологічними проявами, естетизована брутальнiсть як емоційний «гачок», своєрідний засіб виховання «інтелектуальної гігієни» на негативному прикладі. А для британського соціуму, сповитого, неначе коконом, вікторіанськими обмеженнями й пересторогами, така парадоксальна сміливість — це вже занадто. Джойса звинувачували в надмірній відвертості, ницих манерах, розбещеності. Cуцільний моветон. Фі!

      У Дубліні у цей червневий день відбувається низка подій, які, здавалося б, не полишають відчутних рубців на душах героїв. Але цей калейдоскоп непримітних дрібничок, які й несуть у романі головне сутнісне навантаження, перетворив опис пересічного дня пересічного дублінця Блюма на відверту «хронологію рефлексії», «дзеркало душі», у якому людство з подивом уздріло власні неусвідомлені або ж приховані комплекси, душевні пустки, своєрідний «екзистенційний вакуум», не заповнений будь-яким сенсом, прагненнями і вчинками. Дублін, до прикрості реальний і географічно невиразний, постав раптом у своїй істинній метафізичній подобі, прихованій глибинній сутності, неначе містична майя, міраж, таємничий і нетутешній, як гріновський Зурбаган чи Каберна. Свого часу Достоєвський вважав, що Санкт-Петербург — «самый намеренный город в мире». Дублін у Джойса — такий же штучний, вигаданий, несправжній, попри всю насиченість подробицями, нудотними до поліцейської протокольності.

      А сам Йозеф Блюм, поневіряючись по власному життю, неначе неприкаяний і заклятий богами Одіссей (власне, Улісс — його ім'я у римському варіанті Гомерового епосу), відтворює circulus vitiosus, замкнене хибне коло у пошуках самого себе. І, як герой безсмертного епосу,  приречений на повернення до пройденого шляху. Деталізований опис чужого життя саме і ставить за мету викликати у читача враження знайомих подробиць власного, не надто привабливого повсякдення, створити атмосферу «художньо декорованого дежавю».

      Роман здається нескінченним. Дивно, як сам Джойс сподобився поставити у ньому крапку. Його послідовникам це так і не вдалося. На заході регулярно виходять роботи, які досліджують творчість письменника, починаючи з «Дублінців» і «Портрета художника в юності», надовго зупиняються на «Уліссі» і закінчуються на «Поминках по Фіннегану». Тут вони не лише закінчуються, а й ламають собі шию. Уявити, чим би все це могло продовжитися у Джойса — неможливо. Він здається письменником, який все життя пише одну книгу, створюючи одна за одною лише її частини. Так само, як і маестро Фелліні, який стверджував, що все життя знімає один фільм. Джойс став «співцем недовершеності», у нього кількість недовимовленого перевищує кількість винесеного перед ясні очі читача.

      Роман писався з 1914 по 1921 рік, у Трієсті та Цюріху. Як і багатьом письменникам, Джойсу здалеку Ірландію вдалося набагато легше зрозуміти, тим паче вигадати. Англійську версію роману у вигляді окремих епізодів було опубліковано у 1918—1920 роках в американському Little Review. Але потім, ще до завершення публікації повного тексту, з 1920 до 1933 року його було заборонено до друку американським судом, який запобігливо задовольнив запит патріотично занепокоєних «захисників моралі». Примірники роману вилучали й знищували. Лише у 1933 році він отримав дозвіл на публікацію у США. У Великій Британії перше видання «Улісса» з'явилось у 1936 році, а на батьківщині Джойса, в Ірландії, — лише у 1960.

      Час роману остаточно настав задовго після написання. У Радянському Союзі перші переклади окремих уривків були зроблені у 1925 році В. Житомирським. Здійснені у 30-ті роки спроби повного перекладу роману «Улісс» були перервані репресіями. Перекладач В. Стеніч і група перекладачів під керівництвом П. Кашкіна були заарештовані й загинули у 1937 році. У 80-ті роки були ще кілька спроб перекладу російською мовою. Ця гігантська, копітка й довготривала робота була завершена С. Хоружим. Російська редакція роману стала еквівалентом англійської revised version, «виправленого» тексту роману, який побачив світ у 1984 році. Сьогодні з'явилися вже три видання «Улісса». І здається, переклад цього тексту так ніколи й не закінчиться. Містичний дух роману загадково оповиває все, до чого доторкнеться своєю «чарівною паличкою». Реальний світ, переломлений у «магічному кристалі» роману, вкривається примарною патиною недоторканності, застигає у вічному золотому сні, немов до нього доторкнувся легендарний цар Мідас.

      Адже сам канонічний текст роману донині залишається предметом дискусії. У Великій Британії навіть проводять конкурс — кому вдасться краще переказати зміст роману в його точній послідовності. Але й досі на це не спромігся жоден iз цінителів... А що вже казати про наших читачів, яким доводиться занурюватись у специфічні сленгові розсипи, в особливості дублінського повсякдення столітньої давнини.

      Текст має три частини і вісімнадцять епізодів. Їх обсяг зростає від початку до кінця книги. Складність їх сприйняття — також. Зовсім, даруйте, як у Корані (чого, звісно, Джойс не прагнув). За задумом самого автора, текст розгортається у кількох планах — сюжетному, тематичному, реальному (пов'язаному з особистим життям Джойса), досить умовному Гомеровому плані. Назва роману — це римське ім'я героя безсмертного античного епосу, відомого нам як Одіссей. Самі назви епізодів — це імена персонажів та міфічні «топоси», реалії міфічного гомерового світу. Перший з них, створений у 1914 році, — «Телемак», далі йдуть такі епізоди як «Каліпсо», «Лотофаги», «Аїд», «Сцилла і Харибда», «Сирени», «Навсікая», «Ітака». Останній епізод, «Пенелопа», який відтворює «белетризований потік свідомості» Моллі Блюм, дружини головного героя, — найвідоміший у світовій літературі взірець новоствореного літературного стилю. Його наслідування стало не лише елементом національної літератури, своєрідним «загальнобританським ноу-хау», а й викликало силу-силенну стилістичних повторів в усіх наступних поколіннях, які зовсім не вважали їх за вторинне чи епігонське «мавпування». Цікавих результатів у цих спробах досягла також і українська молода проза.

      Перші епізоди роману сприймаються легко. Потім з'являються кострубаті недоладності, подолати які зовсім не просто. Наприклад, при перекладі староанглійську мовну канву виявилося доцільніше переповісти старослов'янською мовою. Тут важливі не слова, а контексти. Це, звісно, не дає стовідсоткового уявлення про оригінальний текст. Адже якщо перекладати повністю усі культурно-історичні контексти на наше підгрунтя, ми отримаємо роман зовсім не про Дублін, а, скажімо, про той же Петербург. Тож нашому читачу за вдумливе й терпляче прочитання роману можна сміливо давати найпочесніший орден Британської імперії — Пурпурове серце.


      P. S. Крихітна за географічними мірками, Ірландія, однак, «обіймає» набагато значнішу частку світового культурницького простору. Ця земля, славна, передусім, як «картопляна країна» та «батьківщина віскі», дала світовій літературі таких титанів, як Джонатан Свіфт, Бернард Шоу, Джеймс Джойс. «Відсоток літературної геніальності» уродженців цієї землі — найвищий у світі. Певне, суворий та негостинний клімат і убогі грунти, не найліпший стимул для буяння флори, став, однак, стимулом для розквіту інших талантів ірландського духу — неприборканого шукача і «піонера» в царині не лише освоєння американських прерій (не забуваймо, що саме ірландці були одними з найперших підкорювачів Нового Світу). «Сум'яття ірландського духу» вистачило для того, щоб «переорати» літературну цілину в масштабах, які набагато перевищують світові уявлення про куці, благенькі акри, якими Господь наділив цю землю. А його вплив на безліч заскнілих мізків долає будь-які кордони. Цей «iрландський феномен» — яскраве свідчення того, що «провінція» — поняття зовсім не географічне.

      І напевне, ще не одне покоління буде сприймати джойсівський роман як червону мулету, виклик самозаспокоєному бюргерському існуванню. Адже він зображує нас такими, якими ми не надто звикли і не хотіли б себе бачити. І все ж у світі, слава Богу, не меншає тих, хто здатен погодитись, що «інший» — це той самий Я, лише за інших обставин.