Франківський парад-аллє Великої театральної родини

      Країни, котрі дають собі раду, вже давно збагнули: мати в себе театральний фестиваль — престижно. От і хизуються одне перед одним міста, от і стають забуті Богом куточки світовими мистецькими центрами.

      У нашій же країні фестивальне життя іще доволі розріджене. Складні часи переживають знані «Березілля» та «Золотий лев», а «Київ травневий», презентуючи глядачам іноземних гостей, вітчизняного театру жодним чином не стимулює.

      На цьому тлі ще більшої підтримки і уваги заслуговують окремі подвижницькі спроби на рівні регіональному — вони вкотре доводять, що національне мистецтво «прирощується» провінцією, а не галасливою і метушливою столицею.

      Щорічний фестиваль театрів Західного регіону «Прем'єри сезону», що пройшов уже вчетверте, — дітище актора і донедавна директора Івано-Франківського музично-драматичного театру імені Франка Романа Іваницького. Віднедавна він є «міністром культури» всієї Івано-Франківщини і з ентузіазмом розповідає про розкішні туристичні перспективи краю, про зведення будинків культури, ремонт бібліотек, закупівлю комп'ютерів та автобусів...

      Але завантаженість державницькими справами не заважає панові Роману прискіпливо стежити за фестивалем, щовечора відвідувати вистави і трішки зітхати від несумісності чиновницького життєвого графіка та акторської роботи...

      Узагалі ж Львівське міжобласне відділення Національної спілки театральних діячів України, яке охоплює весь цей регіон і патронує фестиваль, — ледь не окрема планета на вітчизняній мистецькій мапі. Більш за все це схоже на єдину велику родину з батьком — Федором Стригуном, художнім керівником Львівського театру імені  Заньковецької — на чолі. Там їздять одне до одного в гості й цілком у курсі сусідських справ. І фестиваль виходить такий само сімейний і затишний, і навіть гострі зауваження на відкритих обговореннях вистав виглядають і сприймаються як дружні поради.

      Водночас на фестивалі існує і досить ревна конкуренція. Непевні у собі не приїздять туди зовсім, аби не ганьбитися перед сусідами. Отже, в Івано-Франківську відбувається своєрідний марш-парад тих, хто може підтвердити свою життєздатність, мистецьку та організаційну спроможність.

      Цього року тут були представлені прем'єри театрів Львова (імені Заньковецької), Тернополя, Рівного, Луцька і самого Франківська. Плюс гості з Бреста з «Дядею Ванею» та зі столичного Театру на Подолі з «тематичною» виставою — «Таїною буття» за п'єсою  Іващенко із самим Франком у ролі головного героя.І всіх їх, без перебільшення, унікальна франківська публіка захоплено вітала стоячи — де таке ще зустрінеш у наш цинічний час?!

      Власне, фестиваль продемонстрував відчутний нахил у бік класики. Хіба що Рівненський театр не на жарт сколихнув глядацькі емоції «Суперниками» — сучасною п'єсою білоруського автора  Манохіна з фатальним любовним трикутником воєнних часів у центрі. Решту ж склали надкласичні «Украдене щастя», «Оргія», «Мартин Боруля», «Наталка Полтавка». Але втілені вони виявилися зовсім по-різному: від суто консервативної побутової манери — до розгорнутих метафорично-фольклорних картин. Проте абсолютним чемпіоном щодо свіжості прочитання стала «Наталка Полтавка» з Луцька у постановці Ф.Стригуна: здавалося б, зовнішні рамки — суто традиційні, але де ви бачили, щоб довгоочікувана зустріч Наталки та Петра супроводжувалася такою реакцією залу, яка, швидше, пасувала б вирішальному матчеві Ліги чемпіонів?!

      Як би там не було, цілковито правий Федір Стригун, коли весь час підкреслює: навіть у найпериферійнішому театрі України, у найневдалішій постановці завжди знайдеться хоча б один (а, як правило, двійко-трійко) акторський «діамант». І справді, Володимир Ячмінський та Мирослав Коцюлим з Тернополя, Ніна Ніколаєва з Рівного, Жанна Добряк-Готв'янська, Володимир Пантелюк, Юрій Суржа з Франківська, Лариса Зеленова, Олександр Пуц та Олександр Якимчук з Луцька (не кажучи вже про колекційну трупу «заньківчан») — це направду золотий фонд вітчизняної сцени. А ще ж є молоді — Олександр Ярошенко з Луцька або Станіслав Лозовський з Рівного, для якого журі спеціально придумало приз «Акторський дебют».

      Проблем у театрів, звісно, вистачає. Найболючіша — із режисурою. Сам лише Стригун, попри всю потужність, не може безкінечно «рятувати» театри свого регіону власною фантазією та «рімейками». Явно з відчаю у ролі постановника виступив навіть директор Рівненського театру Володимир Петрів — і хоча він хороший актор, і виставу буквально «викохав», але це, вочевидь, не панацея.

      Щоправда, питання режисури є наріжним для всієї вітчизняної сцени. Зараз скажемо лише, що «нижню точку» історичних катаклізмів, що спіткали в останні 15 років театри України, ми, здається, вже пережили. Не всі, але багато театрів випростовуються і долають «іждевенську» психологію: не чекаючи «милості від природи», вони потроху заробляють собі на життя, готують власні кадри...

      Тож фестивалі, подібні до iвано-франківського, — слушна нагода вголос це зауважити.

Ганна ЛИПКІВСЬКА.