«Вишукане дійство в семи подіях для справжніх театралів», — так коротко сформульовано зміст фестивалю на його програмці. Сім подій — це сім вистав семи театрів. До речі, зауважмо, вийшли три сімки, — кажуть, добра прикмета. У будь–якому разі подія відкриття другого сезону фестивалю «Золота валіза» була приємною. Бо ж він почав роботу в оновленому приміщенні Сумського театру для дітей та юнацтва. Й організатори вважають, що довгоочікуваним ремонтом театр завдячує не в останню чергу саме фестивалю. Це — один із сюрпризів, що містила в собі «Золота валіза».

«Мені шкода, що інцидент із «Богданом» (з різних причин, серед яких і небажання авторів іти на конфлікт) не викликав навіть публічної дискусії, не те що судового розгляду. Це могло б трохи очистити болото, яким наразі є в Україні стосунки між автором і видавцем», — нарікає поет Остап Сливинський, розмірковуючи над ситуацією, що склалася з виходом двотомної антології «Чорне і червоне: Сто українських поетів ХХ сторіччя» та «Чорне і червоне: Сто українських поеток ХХ сторіччя» у видавництві «Навчальна книга — Богдан».

Останнім часом законодавство у сфері культури помітно активізувалося. 2010–й галузь закінчила з новим «Законом про культуру», який до цього багато років мандрував владними кабінетами–коридорами, ризикуючи назавжди опинитися на полиці історії поміж численних проектів–невдах, яким так і не судилося перейти у категорію правових актів. Нещодавно було анонсовано Національну державну програму розвитку культури, робота над якою триває... А об’єктом №1 теперішніх культурно–правових суперечок можна справедливо вважати проект Закону «Про національну культурну спадщину», який Міністерство культури виклало на своєму сайті для публічного обговорення.

Своїми творами «Лев і Левиця», «Маринований Аристократ» письменниця Ірена Коваль не лише поповнила сучасну літературну «полицю», а й збагатила репертуар театру ім. Івана Франка й Молодого театру. Її нова книжка, що «народилася» у видавництві «Дуліби», із парадоксальною назвою «Балерина без пуантів» також заслуговує на театральну інтерпретацію. Жанр твору визначати складно, його бачать і притчею, і казкою, і казкою–новелою. А ось письменниця охрестила творіння фантазією для дорослих дітей й присвятила чоловікові, який «навчив її літати». Гадаю, ширше присвята звучала б так: «Тим, хто в рутині й зрілості втратив присмак вільного і щирого дитинства». Зі слів авторки, «людина така підпорядкована силі земного тяжіння, що не наважується повстати проти неї». Сучасники перетворюються на маятник під час вибору життєвого шляху, занурюються з головою в буденність, шукають щастя в солодощах і пігулках, як і персонажі казки Ірени Коваль.

Розмірковування про проблеми українського кінопроцесу зазвичай зводяться до перерахування всіляких перешкод, що стоять на шляху кінематографістів. Утім сумна правда полягає в тому, що фільми, які все ж таки вдається створити і представити аудиторії, не викликають ані інтересу звичайних глядачів, ані похвал з боку критиків. У зв’язку з цим особливо важливим є пошук нових імен, підтримка режисерів–початківців, які в недалекому майбутньому могли б змінити бiля камер своїх старших колег, що не виправдали сподівань. Особливу роль у цьому пошуку відіграють численні фестивалі українських короткометражок.