«Мрію позмагатися на чемпіонаті Європи і одружити праправнуків»

06.12.2011
«Мрію позмагатися на чемпіонаті Європи і одружити праправнуків»

Владилена Яківна вперше побігла у 58 років, після чого всі хвороби відступили.

85–річну Владилену Кокіну мені пощастило застати у Жовтих Водах. Її в рідному місті побачити не так і просто. От і цього разу вже наступного дня Владилена Яківна вже вирушала на змагання до Харкова — 34–й турнір у нинішньому році. А загалом у рік ювілею вона постановила для себе взяти старт щонайменше у 35 забігах, встновивши своєрідний рекорд.

Проте й без того пані Кокіна є феноменом. Сама вона запевняє, що не лише в Україні, а й у Росії, Білорусі та Молдові не знайдеш активних бігунів її віку. Поглянувши на паспортні дані учасників, скажімо, легкоатлетичного Кубка України в Ялті, який проходив 15–16 жовтня, я пересвідчився наочно: після Кокіної найстарший мав лише 66.

 

Бігом від гіподинамії

— Владилено Яківно, що ж вас спонукало у 58–річному віці ось так взяти і вперше побігти, й не зупинятися вже 27 років?

— Іншого виходу в мене просто не було.

Приїхала я до Жовтих Вод одна з дитиною. Із чоловіком одружилася і встигла розлучитися ще коли навчалися в інституті у Свердловську, в Росії. Потім із батьками ми перебралися в Україну, де свій трудовий шлях я почала у Великополовецькому районі Київської області. Пропрацювала за своїм медичним фахом три роки. Після цього переїхали до Білої Церкви, там мені запропонували вступати до ординатури. А тоді з Москви мені порекомендували їхати сюди, в Жовті Води. Ні сном ні духом про них не знала. Назву міста, до якого я мала їхати працювати, ніхто тоді не вживав — говорили утаємничено «ящик». Так і залишилася тут на все життя.

У Жовтих Водах тільки один рік відпрацювала, як кажуть, по–справжньому — дільничним лікарем. Після цього мене швиденько призначили завідувачкою дитячої поліклініки, бо з ординатури мала непогану характеристику; потім мою посаду перейменували на заступника головного лікаря з дитинства. Тож медичне забезпечення всіх дітей Жовтих Вод було у моєму підпорядкуванні.

Також мене поглинуло громадське життя. І які обов’язки я тільки не виконувала — була депутатом Жовтоводської міської ради чотирьох скликань, агітатором, профспілковим діячем, дружинницею, навіть пожежницею. Доводилося нескінченно засідати. Ненормований робочий день з ранку до вечора. Уявіть мій стан душі! У дитинстві, яке пройшло у Воронежі, де були справжні російські зими, я не уявляла свого життя без фізкультури, санчат чи лиж, а у ВНЗ ще й бігом на ковзанах захопилася. Тобто якимсь видом спорту займалася постійно. А тут — сидячий спосіб життя. Гіподинамія, яка з віком все більше давалася взнаки. Проблеми зі здоров’ям у мене виникли дуже серйозні. Навіть дві операції перенесла — з приводу тромбозу гемороїдальних вузлів у прямій кишці, що могло мати найкатастрофічніші наслідки. І все — через сидячий спосіб життя!

Отож тільки вийшла на пенсію, стала просити керівництво перевести мене на рядову посаду. Але головний лікар залишався невблаганним: «Тільки через мій труп...» Домоглася свого, тільки коли вже виповнилося 58. І відразу подалася на стадіон.

«Іван Петрович бігає, а чому мені не можна?»

— А чому ви вирішили зайнятися саме бігом?

— А чим же ще можна зайнятися, коли тобі вже 58? Звісно, бігом — це такий вид фізичної культури, для якого особливо нічого не треба, окрім бажання.

До того ж у мене були непогані приклади для наслідування. Почала бігати медична сестра, старша за мене на два з половиною роки. А ще — заступник головлікаря з поліклініки для дорослих. «Іван Петрович бігає, а чому мені не можна?» — зловила себе на думці.

Побігла — і всі болячки з часом кудись позникали. І хронічний холецистит, і тонзиліт. Серця не відчуваю, і ноги, як буває у людей мого віку, не болять... Єдине непокоїть — разом з болячками зникли й зуби.

З корабля на бал

— Але навряд чи ви сподівалися, що доведеться їздити на змагання, і не тільки по Україні, а й за її межі. Чи не так?

— Ще за радянських часів у складі жовтоводського клубу любителів бігу на автобусі, який нам надавали, ми чотири–п’ять разів на рік робили колективні виїзди на змагання, але недалеко — до Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Кривого Рогу...

— А свій перший самостійний виїзд пам’ятаєте?

— Таке на все життя запам’ятовується. Один бігун із нашого клубу якось мені повідомив: у Києві пробіг намічається — 10 км для ветеранів. А я вже й загорілася. Хоча на той час про такі змагання уявлення не мала. Вирішила все уточнити у міськкомі профспілки. Працівник, який відав питаннями фізкультури і спорту, кудись зателефонував і підтвердив: будуть такі змагання у Києві. Таким чином, уже після 70, я дебютувала на всеукраїнському рівні.

Щоправда, коли прибула до столиці, мене з порога ошелешили: «Жінки 10 км бігли вчора». «Як учора?» — я не могла збагнути. — «Якщо хочете, сьогодні можете побігти з чоловіками». — «Мені все одно».

Отож я побігла разом десь із 30 чоловіками, 25 кіл по 400 м. Подужала без проблем. Після цього проходжу перед трибунами — оплески. Ніколи не могла подумати, що вони — на мою адресу. Потім якась жінка підходить і мене цілує, обіймає. А я нічого не можу збагнути: «Може, ви помилилися?» А вона: «Ні, не помилилася — ви встановили рекорд».

Виявилося, 10 км за 56 хвилин ніхто в моїй віковій категорії (70—74 роки) дотепер не пробігав. І це моє досягнення потрапило до Книги рекордів України.

Після того мене стали запрошувати на різні змагання. Невдовзі запропонували пробігти у Санкт–Петербурзі, там на трикілометровій дистанції я відстала від переможниці всього на півхвилини. Мене включили до складу ветеранської збірної України з легкої атлетики. У її складі я взяла участь у забігу, влаштованому компанією «Адідас» у Мілані. Привезла з Італії дві срібні медалі.

— Скільки стартів на рік є вашою нормою?

— Десь 25. Хоча цього року я націлилася на рекорд — взяти участь у щонайменше 35 забігах. Із нагоди свого 85–річчя. Разом із 56–річною ученицею нині вирушаємо на змагання, 34–ті в нинішньому році, до Харкова. Потім — забіг у Южноукраїнську Миколаївської області. А ще в планах — передноворічні змагання в Києві, в яких ані я, ані моя учениця дотепер участі не брали.

І, нарешті, моя найзаповітніша мрія на сьогодні ще не здійсненна. 16–18 грудня в Казані відбудеться матч п’яти команд — України, Білорусі, Росії, Москви й Санкт–Петербурга. Добратися туди самостійно мені дуже складно. І якщо ваша газета допоможе зі спонсором, буду вам безмежно вдячна.

До Білорусі — на 13 електричках

— Сподіваємося, грошовиті люди прочитають і підтримають. А як ви на інші змагання добираєтеся?

— На перекладних. Хоча в мене пенсія й непогана — з доплатами до двох тисяч гривень набігає, навіть на неї не розженешся. До білоруського міста Борисов якось я добиралася протягом майже трьох діб на 13 електричках. До місця призначення прибула пізно ввечері і просилася переночувати на стадіоні. Отримала відмову, тому ніч перебивалася на вокзалі, а на ранок пробігла 10 км і повернулася додому переможницею.

І таких прикладів у мене безліч. Тільки в Білорусі я цього року брала участь у забігах тричі. Щоправда, одного разу добиралася пасажирським поїздом — як ветеран війни маю 50–відсоткову знижку в обидва кінці або ж 100% — в один. Але це тільки раз у рік. А так — ситуація, коли цілу ніч я проводжу сидячи на вокзалі, а вранці виходжу на дистанцію й перемагаю, є звичною. Так що й за кількістю вояжів електричками я можу потрапити до Книги рекордів (сміється).

«Мій найдорожчий приз — омолоджуючий засіб»

— На які відстані зазвичай бігаєте, Владилено Яківно?

— Від 1,5 до 21 км. Останню дистанцію, напівмарафонську, цього року я бігла двічі. І, як правило, посідаю призові місця, окрім одиничних винятків.

— А що за свої досягнення отримуєте?

— Переважно дипломи й медалі. Хоча цього року в Ялті отримала приз для мене доволі коштовний. Там я в одному забігу посіла друге місце, а в двох — перше. Отож отримувала чотири дипломи (ще один — за абсолютну перемогу). Викликають для нагородження вп’яте, і якась жінка–підприємець вирішила теж до призів долучитися. І, знаєте, що подарувала? Омолоджуючий засіб, 250 грамів. З цього приводу я навіть пожартувала: «Чи не перетворить мене цей засіб у немовля?» А коли дізналася про ціну призу — 750 гривень, стало ніяково, бо таких дорогих нагород я не отримувала ніколи.

Тому привчилася радіти подарункам будь–яким. Торік, приміром, на одних змаганнях мені вручили дві великі упаковки фруктового чаю «Аскольд» — теж було дуже приємно. А ще колись отримала цілий кухонний набір...

— Як підтримуєте спортивну форму?

— Бігаю тричі на тиждень У середу — 7 км, у п’ятницю — 5, а в неділю — 10—15. Але у зв’язку з частими поїздками на змагання до цього графіка весь час доводиться вносити корективи.

— А чим харчуєтеся?

— Тим, що і всі люди. Єдине — здавна обходжуся без м’яса. Адже необхідний для організму білок є і в рибі, сирі, горіхах, квасолі, гороху, грибах...

— Яка ваша заповітна мрія, Владилено Яківно?

— У мене є син, кандидат наук, невістка, внук, внучка, правнук, правнучка. Тому мрію не тільки дочекатися праправнуків, а й одружити їх.

Якщо ж брати аспект спортивний, то мрію позмагатися на чемпіонаті Європи, а ще краще — світу. Бо зараз перебуваю у відмінній спортивній формі і жодних відхилень здоров’я не відчуваю.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Владилена Кокіна

За фахом — лікар.

Народилася 13 жовтня 1926 р. у Воронежі (Росія).

Мешкає у Жовтих Водах Дніпропетровської області.

Із 1984 р. постійно займається оздоровчим бігом. За цей час взяла участь у більш як 300 різноманітних турнірах із бігу на дистанціях від 60 м до 21 км. У своїй віковій категорії встановила 42 українські та міжнародні рекорди, з яких 34 залишаються непобитими.

Через тиждень після відзначення 85–річчя ювілярка вже брала участь у легкоатлетичному Кубку України в Ялті, де відкрила відлік рекордам України в категорії «старші за 85 років» і здобула загалом три медалі.