«Перкалаба»+Gogol Bordello

29.11.2011

Етно–ска–панк–реггей–гуцул–рутс–формація — оркестр радості і щастя «Перкалаба». Ця розкішна самоназва одного з найбільш яскравих на сьогодні українських колективів, безумовно, зігріє душу не одному відчайдушному симпатику. Особливо, якщо йдеться про живу клубну презентацію нового альбому «Дідо» (першого грудня в Києві у Sullivan Room) — та ще й у компанії Євгена Гудзя, колишнього киянина, а нині — лідера культової американської формації Gogol Bordello, та етно–хаос формації «ДахаБраха». Щоправда, варто зазначити, що й сольні виступи «Перкалаби» без жодних «зоряних» колег завжди супроводжують справжні аншлаги. У даному випадку присутність Гудзя зумовлена давньою дружбою музикантів, близьких за естетичним світосприйняттям.

Нагадаємо, що попередня позиція у дискографії «Перкалаби» — це дводискова збірка живих виступів групи у Львові, у клубі «Лівий берег», який розташовано якраз в будівлі Львівського оперного театру, поверх «мінус один». Звідси й назва цього чудово виданого альбому — «УНДЕРОПЕРА». Саме тому й останній європейський концертний тур групи було названо «Ундеропера–тур–2011», який відбувався у культових ска–панк–реггей–клубах Польщі, Німеччини, Австрії і Швейцарії. Це був уже четвертий за рахунком виїзд «Перкалаби» до Європи. Про історію, сьогодення і творчий метод гурту ми поговорили з менеджером і справді креативним директором Олегом Гнатівим, який просить називати його просто «Мох».

 

— Якими є життєві погляди і мистецькі критерії музикантів формації, що тримають їх разом уже майже десять років на радість їхніх численних фанів?

— Гадаю, це сталося внаслідок присутності головної для нас комунікації, тобто музики, яка сповнена фольклорних мотивів і ніби претендує на те, аби бути народною і граною на весіллях. І це при тому, що наша метода проста — це еклектика і бриколаж. У нас усе може бути поєднане одне з одним, причому вплітається весело і органічно, природно і без надзусиль. Узагалі, легкість, гумор, безтурботність — це наш фірмовий стиль. Важливий елемент — ненавмисність. Музика «Перкалаби» — це просто музика гір, постійна присутність гір, чистого повітря, сонця. А найголовніше — це не імітація. Адже багато що можна імітувати: інтелект, світову скорботу... Але тільки не справжній стьоб, відв’язаність.

— Відомо, що саме ти є своєрідним генератором ідей групи, отже, розкажи про філософію, яку сповідує «Перкалаба».

— Напевно, це своєрідний анархізм. Усе, що сьогодні подається мас–медіа як події першочергового значення, усі ці політичні копирсання, шоу–бізнесові миготіння в телевізорі й великі гроші на цьому тлі — усе це не має жодного відношення до людського життя, його глибинної суті, а тільки забруднює простір і повітря. Так ось, усього цього не почуєш у музиці «Перкалаби».

— Відомо, що гірське селище Перкалаба — це крайня точка на західному кордоні України. Далі тільки територія Румунії. Відомо, що частка цього слова, а саме «лаба» — це є сленг, що означає гру на музичних інструментах, тобто музикант — це «лабух»...

— Я б додав, що у переносному розумінні — це та земля обітована, куди ми прагнемо все життя. Ще — шлях, яким iдемо. Цим і переймаємося.

— Пригадай, як виникла група, хто засновники...

— Групу вигадали Федот (Андрій «Федот» Федотов — вокал. — Ред.) і Ярема (гітарист першого складу групи, сьогодні художник і дизайнер «Перкалаби». — Ред.), друзі та сусіди. Вони мешкають в Івано–Франківську в одному будинку на набережній біля річки. Ярема раніше грав у найкращій панківській групі «Стратегічні сперматозоїди». Федот працював на радіо діджеєм і любив музику реггей. Разом вони зробили декілька пісень і покликали мене на репетицію їх послухати. Я був вражений. Це було щось! Інші люди познаходилися без особливих зусиль, щось їх привело до Яреми з Федотом. Далі були репетиції і численні поїздки на різноманітні фестивалі, такі як «Шешори», «Арт–Поле»... Потім — поїздки на фестивалі у Польщі й Німеччині. Водночас навідувалися до Москви і Санкт–Петербурга, Мінська. На Заході й Сході мали доволі гарячий прийом, тобто музика гір сама пробивала собі дорогу.

— Як на мене, музика групи насамперед асоціюється з нестримним, шаленим драйвом.

— Не тільки. Вона завжди радує своєю знайомістю і водночас свіжістю. Тексти не переобтяжені смисловими галюцинаціями, співання слів — чи то любовної ахінеї, чи то псевдофольклорного соціооптимізму — не те щоб не мало значення, радше, має більше енергетичну, аніж смислову функцію... Що ж є цікавим? Драйв! Те, що називається драйвом. Музики беруть своєю позитивністю, задерикуватою енергетикою.

— Отже, представ, будь ласка, музикантів «Перкалаби».

— Це — Андрій «Федот» Федотов — вокал, Володимир Шотурма — цимбали, бек–вокал, Сергій Шваюк — труба, акордеон, бек–вокал, Лев Скренткович — барабани, Віктор Новожилов — гітара, Олександр Грідін — бас–гітара, Віктор Степанюк — тромбон, Руслана Хазіпова — вокал, джембе, танці, Олег «Мох» Гнатів — менеджмент.

— Чого слід очікувати від нового релізу «Дідо»?

— Магії, містики, чудасій і башлабайства в одному флаконі. Нашу «дідівську» тему допомагали розкривати Євген Ґудзь (Gogol Bordello), «ДахаБраха», «Ном», Юрій Гуржі («Рот фронт»), Іван Москаленко. До слова, декого з них можна буде побачити на концерті.

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>