Про е–книжку — без остраху

23.11.2011
Про е–книжку — без остраху

Ілюстрації до е–книжок. (Фото із сайту kryga.org.)

Років десять потому, як iнтернет став чи не наймасовішим засобом обміну інформацією, українська література «доросла» до появи електронних книжок. Вони з’явилися якось відразу букетом. Чи, може, просто прийшов час сказати це слово — «електронна книжка»? Направду, хіба вона не існувала дотепер? Від того моменту, як нас вразила легкістю свого буття бібліотека Мошкова? Хіба дотепер ми не знали, що існує література в iнтернеті? Хіба не було самвидавних проектів і е–бібліотек в українському сегменті?

Усе це було, звичайно. Але на якомусь підсвідомому рівні. Електронні бібліотеки залишалися винятково сховищами, загалом аналогічними паперовим — хіба що зручнішими. А власне віртуальне життя літератури залишалося справою комюніті, які «тусувалися» навколо певних сайтів, і щодо «літературного процесу», який в Україні відбувався у паперовому форматі, вважалося явищем дещо марґінальним. Це були експерименти, якими не цікавилися критики, на які майже не звертало уваги ані офіційне, ні альтернативне літературознавство. А коли й заходилися говорити про «тексти в електронних форматах», відразу збивалися на «піратство», проблему авторських прав і врешті–решт доходили до космічних масштабів висновків про те, що «iнтернет — це зло».

Хоча, здавалося б, у країні, де за спільним визначенням всі проблеми з книгами, розвитком літератури тощо пов’язані насамперед з відсутністю мережі розповсюдження, всюдисущий iнтернет і його можливості донесення текстів до читачів — це вихід. Треба тільки придумати, як з нього скористатися.

Проте луддистське ставлення до досягнень технологій з боку тих, хто опікується книжкою і літературою, призвело до того, що «літературний» сеґмент українського iнтернету залишається до сьогодні нерозвиненим. Ми жаліємося, що робити українську книгу дорого і невигідно, натомість ідеї щодо зміни формату на більш дешевий викликають волання про «магію паперу» і про те, що «дешева» електронна книга придушить і без того хворе книговидання.

Е–книга потребує уваги фахівців. Бо навіть ті, хто сьогодні відважується робити власні електронні книги, не до кінця відчувають свою причетність саме до літературного процесу, зосереджуючись на виготовленні якогось «унікального артефакту», в якому текст — це привід, а не мета. Презентуючи власну збірку «Імена криги» (тексти збірки можна прочитати у відкритому доступі, зокрема, на сайті проекту kryga.org) у кількох різних авдиторіях, я весь час із подивом помічала, що йдеться «зовсім не про те». Замість звичного для книжкової презентації обговорення тем і ідей творів, буття жанру (а в нашому випадку це було особливо цікаво, оскільки йшлося про твори у жанрах, близьких до наукової фантастики, дещо «нетрадиційних» для сучасної вітчизняної літератури) — ми весь час говорили «про картинки». Засоби візуалізації, художнє оформлення, дизайн, анімовані ілюстрації — от що насамперед цікавило публіку, яку загалом важко запідозрити у байдужості до літератури. Справа у тому, що вони не звикли сприймати електронну книгу просто як літературний твір. Те саме, до речі, відбувалося на початку з іншою електронною новинкою цього року — «Сім воріт» Олени Захарченко. Доки Оксана Забужко не звернула, нарешті, увагу публіки на текст твору, обговорювалися переважно особливості «художніх примочок».

Може, вже тому варто почати якусь розмову навколо «електронних книг» — просто щоби звернути увагу: це також частина літературного процесу; жива і більш схильна до експерименту і різноманіття, в тому числі жанрового, — ніж паперовий ринок. З «електронної книги» нарешті треба зняти підозри в «непрофесійності». Адже нещодавно вважалося, що опублікувати щось в iнтернеті — це ніби зізнатися, що жодне видавництво не бажає мати справу з тобою як з автором. Наче не було, наприклад, «Павутиння», яке, опубліковане спочатку в iнтернеті, стало потім бестселером ще й на паперовому ринку.

Так, велика кількість неякісних текстів, які можна зустріти в мережі, може налякати споживача. Адже коли він бере до рук поліграфічну книжку, то принаймні може розраховувати, що вона пройшла експертну оцінку на рівні видавця. Через це питання експертного вибору серед е–книжок — навіть більш нагальне, ніж у паперових. Інтернет і сам пропонує певні фільтри — рейтинґування, модерування, оцінювання читачами тощо. Утiм експертна оцінка тут швидше споживацька, ніж професійна. А от «Книжка року» — це професійна оцінка, яка є вартісною для читача, є своєрідним «знаком якості», який ставиться на дійсно добрий продукт людьми, що мають авторитет у царині літератури. Введення електронних книжок до цього рейтинґу на рівні з паперовими — це не лише данина змінам у об’єктивній реальності, це ще й добрий орієнтир для читача, а також засіб зробити літературний простір єдиним, незалежно від «матеріальності» носія.

Можна передбачити, що така ініціатива наразиться на опір. Навіть якщо залишити осторонь нісенітниці на кшталт «Все електронне — зло» (хоча чомусь такі думки в нашому суспільстві напрочуд живучі). В першу чергу, поступ е–книжок непокоїть видавців. Чомусь вважається, що електронна книга може призвести паперову ледь не до загибелі. Як на мене, дарма. Насамперед тому, що майже відсутні механізми продажу електронних книг в умовах українського ринку. Тому за наших реалій електронна книга швидше доповнює паперовий ринок — це ніша для початківців, з якими побоюються починати співпрацю надто вже обережні наші видавці. Це також шанс на розширення жанрових меж для української книги. Адже не секрет, що існують цілі жанри, які осідають в «експертних фільтрах» наших видавництв. Як–от фантастика. І якщо як навчальний майданчик для майбутніх літераторів iнтернет вже частково освоєний («Гоголівська академія», наприклад), то як простір для публікації «немейнстрімних» для сучасної української літератури текстів (а це цілі літературні прошарки) можливості електронної книги оцінені ще не до кінця. Навіть самими літераторами. Та й читачами теж.

Катерина ПАНЬО