Наталя Бірюк: Я — звичайна жінка, а бокс — це хобі

«Хочу виступити на Олімпіаді–2012»

— Наталю, ви виграли «золото» чемпіонату Європи, тоді як наші дівчата, що змагалися в олімпійських вагових категоріях, провалилися. Чи це означає, що потенційним учасником Олімпіади–2012 є саме ви? Як ви самі ставитеся до такої ідеї?

— Справді, свій виступ на чемпіонаті Європи вважаю більш ніж вдалим, адже кращого й бажати не можна. Проте робити прогнози щодо своєї участі в лондонських Іграх я не буду. Скажу лише одне: кожен спортсмен прагне потрапити на Олімпіаду, а вдасться це чи ні — побачимо.

— Від кого залежить ваша участь в Олімпіаді–2012?

— Для цього є тренерський штаб. Я вважаю, що готова боксувати в олімпійській вазі, але збоку видно краще. Не знаю, чи зможу я виграти щось на Олімпіаді в Лондоні в категорії до 60 кг, адже суперники там дуже серйозні. Щоб говорити про шанси на Олімпійські ігри, для початку слід перемогти на чемпіонаті світу в категорії до 57 кг (не олімпійській).

— Не секрет, що до успіхів українських спортсменів на змаганнях, які не входять до олімпійського реєстру, наші спортивні чиновники ставляться прохолодно...

— ...Як і до всього жіночого боксу загалом. Без сумніву, для спортсменів–неолімпійців брак уваги з боку держави — велика прикрість. Хоча в Україні не так уже й багато чемпіонів, що досягли серйозних результатів на світовій арені. Зрештою, я вважаю, що немає різниці, в якій категорії — олімпійській чи ні — ти переміг. Ти працював, викладався на тренуваннях, витратив свої сили, здоров’я задля переможного результату.

— Можливо, ви отримали матеріальні блага за свої попередні успіхи в тайському боксі?

— Усе, що на даний момент приніс мені спорт, назвати «благом» не можна. Сподіваюся, за результатами боксерського чемпіонату Європи щось зміниться на краще.

— Брак заохочень заважає показувати максимум?

— Раніше, на початку спортивної кар’єри, хотілося довести собі, що я можу бути першою. Але зараз, маючи за плечима великий багаж досвіду та професійних умінь, хочеться ще й якоїсь віддачі, подяки. Байдужість з боку держави вбиває бажання займатися спортом. Часом сидиш і думаєш — для кого я це все роблю?!

— І для кого ви перемагаєте?

— ...Насамперед для себе. В іншому разі виграти змагання просто не вдасться.

«Б’юся з чоловіками, щоб тягнутися за ними»

— Чи є в жінок–боксерок ревнощі до чоловічої збірної, чий успіх на недавній світовій першості вітали на найвищому державному рівні?

— Ні, немає такого. Кому ж, як не цим хлопцям, дякувати за те, що вони на весь світ заявили про Україну. Ми всі — представники одного виду спорту, який підтвердив свій високий клас та конкурентоздатність.

— А як загалом складаються стосунки між жіночою та чоловічою збірними України?

— Хоча вид спорту один, але наші команди існують в автономному режимі. Це дві різні складові — у чоловіків свої збори, змагання, свій розклад тренувань.

Але ми знаємо своїх героїв — поважаємо, цінуємо, радіємо і вболіваємо за них.

— Можливо, запозичуєте з їхнього технічного арсеналу якісь прийоми?

— Звісно, вони ж професіонали у своїй справі. Я проглядаю їхні бої, намагаюся повторити окремі елементи, зробити щось подібне на тренуваннях.

— А чи доводилося вам проводити спаринги з чоловіками?

— Коли я перебуваю поза табором збірної, я постійно працюю із хлопцями. Для мене такі заняття — додатковий плюс. Чоловіки–боксери сильніші, швидші, тож намагаюся тягнутися за ними.

— А в жіночому боксі хто ваш ідеал?

— Назвати одне прізвище я не можу. В однієї спортсменки хороший ближній бій, в іншої, навпаки, сильна сторона — дистанція, а хтось неперевершено рухається в ринзі. Якщо ж говорити про комплекс умінь... Багато чому можна повчитися в ірландської боксерки Кеті Тейлор.

«Із приводу синців на обличчі я не комплексую — не під гастрономом же їх отримала»

— На який результат ви розраховували до старту європейської першості?

— Завдання тільки перемогти не стояло. Я прагнула довести, що не даремно тренувалася і за період підготовки багато чому навчилася. Перш за все, я хотіла якісно виконати свою роботу. А разом із нею прийшов хороший результат.

— Раніше ви займалися тайським боксом, виборювали найвищі титули. Чому змінили вподобання?

— У тайському боксі я досягнула максимуму, ставши чемпіонкою світу та Європи. Тож у тій царині нікуди вже було рухатися далі.

— А чому ви взагалі обрали саме бойове мистецтво?

— Я була жвавою, спортивною дитиною, і мені хотілося зайнятися чимось незвичним, нестандартним. Тож у десять років я обрала тайський бокс. У дитячому віці ти не надто відрізняєш, жіночий це вид спорту чи чоловічий, добре це чи погано, можна це робити чи ні. Мені подобалося, і я займалася.

— Як жіноче тіло переносить важкі удари?

— Мій організм уже загартований. Звісно, як жінці мені б не хотілося проблем з обличчям. Але я знаю, на що я йду. До синців я ставлюся нормально. Я завжди кажу, що не під гастрономом їх отримала, а в чесному бою на ринзі. Із цього приводу я не комплексую — це ж минає!

Додам, що в аматорському боксі шансів отримати синець під оком значно більше, ніж у кікбоксингу чи тайському боксі. Тож тут доводиться більше рухатися, ухилятися від ударів, аби вберегтися від пошкоджень. Усвідомлення цього факту додає мені неабиякого драйву.

— А вам не шкода суперниць, яких ви відправляєте в нокдауни?

— Я знаю точно, що в такій ситуації ніхто мене не пожалів би. Можливо, збоку, коли дивишся бій, усвідомлюєш, що жіночий організм призначений для іншого. Але слід розуміти, що гладити по голівці й жаліти тебе в ринзі ніхто не буде.

«Хлопці дивуються — яка з мене боксерка?»

— Чи часто в ринзі доводиться боротися з емоціями?

— Готуючись до змагань, ми намагаємося все довести до автоматизму. Саме це й допомагає в той момент, коли емоції зашкалюють.

— Що значить для вас слово «перемога»?

— Перш за все, це самореалізація. Конгломерат багатьох здобутків, над якими довелося працювати. Часом потрібно переступити через себе, пересилити свій страх, притлумити емоції.

— Наталю, а яка ви поза рингом?

— Мабуть, спорт наклав відбиток на мою особистість. Як–то кажуть, специфіка професії. У житті я ставлю мету, йду до неї, не залишаючи справу напівдорозі. Я знаю, що без витримки, терпіння та наполегливості нічого досягти не можна.

— Певно, більшу частину часу ви проводите у спортзалі. А чи маєте час на особисте життя?

— Я — звичайна людина, зі звичайними проблемами і потребами. Я люблю ходити по магазинах, мені подобається робити манікюр. Отримую задоволення, коли наді мною чаклують перукарі. Просто доводиться себе обмежувати в цих речах. Загалом, я роблю все те, що роблять звичайні люди, але в моєму житті є ще спорт. Однозначно, бокс для мене — не професія, це велике хобі, якому я присвячую багато часу.

— На чому плануєте зосередитися по завершенні боксерської кар’єри?

— Зараз я повністю сконцентрована на спорті, тому про майбутню спеціалізацію ще не думала. Проте я вже закінчила академію МВС, отримала диплом юриста. А зараз навчаюся в Миколаївському національному університеті кораблебудування на факультеті олімпійського спорту.

— Зізнайтеся, чоловіки вас бояться?

— Важко сказати, але прямо мені про це ніхто не говорив. Зазвичай, дивлячись на мене — худеньку, без синців, без потужних м’язів — хлопці більше дивуються, ніж лякаються. Але я знаю, що чоловіки апріорі бояться сильних, вольових, самостійних та незалежних жінок.