«Я хоч бідна, але гідна»

27.10.2011
«Я хоч бідна, але гідна»

Світлана відмовилася від даху над головою заради пса Барсика. (автора.)

Ранок, осінь, погода хоч і сонячна, але вітер — холодний. Разом із працівниками соціальної служби їдемо на патрулювання. Мешканці повідомили, що на площі Петрушевича сидить безпритульна жінка. «Зараз треба буде її опитати, може, вона не чула про наш центр, нехай приходить ночувати», — каже соціальний працівник Центру обліку та нічного перебування для бездомних громадян Олександр Бородін. Такі патрулювання відбуваються регулярно — раз у два дні. Місця, де найчастіше можна зустріти безпритульних, також відомі. «На вокзалі найлегше можна нажебрати грошей, тому безпритульних там найбільше. Ще часто на вулиці Петрушевича збираються. В тих місцях безхатченків — найбільше, але в будь–якій частині Львов можна зустріти безпритульного», — розповідає дорогою Руслан Дячик, водій.

Вона звикла до вулиці

Автівка зупиняється неподалік центру міста. На проспекті Петрушевича з клунками сидить худа і змарніла жінка. Вона кутається у свій плащ і ніби всім тілом намагається вхопити вранішні промені сонця. Найбільше привертають увагу її тонкі, засмаглі пальці з яскраво намальованими рожевим лаком нігтями. «Я прописна у Львові, — розповідає 51–річна Ольга Пиливич. — У мене з сусідкою негаразди, тому дома не живу. Так бомжую вже 11 років. Маю подругу Ганнусю, з нею разом отак і живемо. Зараз сплю он там недалечко, поблизу смітників. А взимку? Якось буде... Раніше на горищах ночували, але тепер люди дахи закривають, тому шукатимемо якийсь підвал. Ні, голодна не хожу. Біля Порохової вежі обіди возять... А ще на Сихові таку гарну церкву збудували — там теж годують».

Ольга Пиливич має психічне захворювання і групу інвалідності. Відповідно отримує пенсію і не хоче, аби їй допомогли влаштуватися у будинок інвалідів чи пристарілих. Вона звикла до вулиці. Її мама та чоловік померли, а дітей вона віддала до сиротинця ще маленькими, батьківських прав позбавлена. «То я маю гріх за них, — каже пані Ольга і відвертає змучені очі. — Шкодую тепер, що таке зробила. Є ще родичі по маминій лінії. Але вони і бачити мене не хочуть, кажуть, що я їх соромлю...»

Доктор бомж

За підрахунками соціальних працівників, жінок серед безпритульних значно менше, ніж чоловіків. «Загалом же безхатченків у місті нараховується майже тисяча осіб, — констатує Олександр Бородін. — Проте, це лише офіційно зареєстровані. Не всі вони є безпритульними, це лише ті, які не мають прописки, а живуть чи на орендованій квартирі, чи у друзів. Без реєстрації вкрай важко оформити документи: чи то допомогу при народженні дитини, чи то пенсію, чи просто соціальну допомогу. Наші юристи в таких випадках допомагають. А тих без­притульних, які в нас ночують, — менше. Взимку — осіб 50, а зараз — 25 людей. Є, звичайно, й такі, кому не підходять наші правила. Людей у стані алкогольного сп’яніння чи систематичних порушників режиму, які конфліктують з іншими, ми не пускаємо».

Саме «зелений змій» часто стає причиною того, що люди опиняються на вулиці. «Був у нас такий випадок, коли безпритульним став... історик, доктор наук, — продовжує пан Олександр. — Григорій (ім’я змінено) працював викладачем, був одружений, мав дитину. Але проблеми з алкоголем довели до того, що дружина його покинула. Згодом через ті ж проблеми чоловік втратив роботу. А вже потім опинився на вулиці. Як тепер складається його доля — навіть не відомо, адже останній раз ми його бачили рік тому».

Барсик — найкращий друг

Хоча інколи трапляються історії зі щасливим закінченням. «Молодий хлопчина кочував з наметом по усій Україні. А потім зупинився у Львові, став до нас на облік. У нашому місті, до речі, багато хто з безхатченків зупиняється, може, тому що тут про них дбають. Ми допомогли з оформленням документів, — продовжує соціальний працівник. — Допомогли здобути технічну освіту. Він почав працювати, а потім познайомився з дівчиною, одружився. Її мама дуже допомагає молодому подружжю. Хлопчина зміг повернутися до нормального життя. Ось такий хепі енд».

Звичайно, подібні історії — радше, виняток із правил. Це підтверджує жінка, яка сидить неподалік, на лавочці. Її звуть Світлана. Колись, в іншому житті, вона була щаслива, отримала вищу освіту, працювала секретарем у штабі Військово–повітряних сил. Проте її будинок згорів, і жінка опинилася на вулиці. «Потім я доглядала чоловіка, похилого віку, — розповідає пані Світлана. — Але цього року він помер. Взимку поїду жити до знайомих на дачу... А весною і літом допомагаю людям по господарству, так їжу маю і дах над головою». Пропозицію ночувати в Центрі, жінка відхиляє, хоча ночі нині дуже холодні. Свою відмову пояснює дуже просто — вона не може покинути свого хвостатого друга, пса Барсика.

«Він мій найкращий друг, — пояснює жінка. — Я його знайшла зовсім цуциком. Люди викинули, а я підібрала. Бо я хоч і бідна, але гідна. Барсика у нічліжку не пускають, а я без нього не можу. Бачите, як він мене захищає!». І справді: пес не дає підходити до господині нікому, голосно і загрозливо гавкає. Але тільки господиня заспокоює улюбленця, як він одразу перетворюється на милого песика. «Він у мене дуже розумний, — з усмішкою говорить пані Світлана. — Я з ним цього року була навіть на конкурсі безпородних собак. І він зайняв призове місце! Ми з ним під музику танцювали. Ну як я без нього?». Барсик увесь час лежить поруч і уважно спостерігає.

У мене ж само собою напрошується запитання: а чи завжди такі соціальні патрулювання безпечні? «Загалом так, — усміхається Максим Лішенко, соціальний працівник. — Правда, трапляється всяке. Наприклад, був випадок, коли ввечері безпритульний циган не одразу зрозумів, хто я, і кинувся з ножем. Але, на щастя, тоді обійшлося — вчасно встигли порозумітися»...