Добре, коли поети йдуть у музику — їм завжди є що сказати. Добре, коли ці поети знаходять собі музикантів відповідного рівня — у їхній спільній роботі завжди можна знайти щось цікаве. Так було і з численними проектами Юрія Андруховича з польськими джазменами, і зі співпрацею Сергія Жадана з харківським гуртом «Собаки у космосі». Так сталося і з проектом «Полежака+Барабас», у якому на першому плані перебуває поет Артем Полежака. Стьобність, уїдливість, неочікуваний ліризм — це і є їхній перший і, сподіваємось, не останній альбом «Весна. Любов. Полежака».
Сам Артем пише тексти, які краще слухати, а не читати. Байдуже, за якого контексту: в супроводі музики чи на слем–вечірці. Підспівувати «кохана, зроби мені імпічмент» чи «президент моєї країни — гопник» можна і на концерті, і на літературному зібранні. Та й на диску воно все якось гармонійно поділилося: десь спів, а десь просто декламування, якому і музика не потрібна. Тим більше що незвичне поєднання басу та перкусії, які є домінуючими музичними інструментами на цьому диску, не заважають зосереджувати увагу на головному — тексті.
І що найголовніше — кожна тема з альбому слухається по–своєму. Здається, що не автор тексту підлаштовувався під стиль гурту, як це було із Жаданом та «собаками», а самі музиканти проймалися специфічною атмосферою кожного тексту. Тож і маємо стьобні «Аднакласнікі.Ру» (Бенні Бенассі, звичайно ж, у співавтори ніхто не записав), ліричну «Коли ти повернешся» та злободенну «Моя країна» — мабуть, центральну тему всього альбому. Альбому, в якому автор без докорів сумління римує «Європа» і «жопа». Альбому, в якому всі цинічні зауваги сприймаються із розумінням. Бо хто насправді повірить українському поетові, що він продається за гроші, тоді як інші продаються за якусь фігню?
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
