Єпископ з журналістами у м. Банська Щявніца.
Закарпатці дуже люблять будувати довкола себе міфи. Вони — і найпрацьовитіші, і найгостинніші, і найзаможніші. Але все пізнається у порівнянні. Одна поїздка за межі області може зруйнувати чимало ілюзій. Так, як це сталося під час мандрівки братчиків «Культурного братства» (Асоціації журналістів і культурологів Закарпаття) Словаччиною, організованої Мукачівською греко-католицькою єпархією.
Міф перший: релігійність. Одним із найрозповсюдженіших наших міфів є той, що закарпатці — надзвичайно віруючі люди. Утім будь-якого краянина вразить кількість людей, які ходять до храмів у сусідній країні. Костели і церкви Словаччини переповнені під час служби. Причому не тільки в неділю чи свято, а й у будній день, що для нас є дивовижею. Аби вмістити усіх бажаючих, у неділю в одному храмі може відбуватися до п'яти служб. У словацькому містечку Михайлівці відбувається стільки ж богослужінь, як у кілька разів більшому Ужгороді. Регулярно церкву відвідує 80 відсотків словаків. За кількістю віруючих Словаччина посідає одне з перших місць у Європі. Вражає і кількість храмів у Словаччині. У райцентрі їх може нараховуватися десять і більше. У кожному селі є своя церква. А останнім часом звичайною картиною є два і більше храмів на село. Причому будують їх самі віруючі.
Міф другий: неймовірна закарпатська толерантність. Але і ця ілюзія розвіюється як дим. Словацька історія не менше, ніж наша, сповнена релігійною боротьбою. Був час, коли майже 80 відсотків словаків належали до протестантів. Тепер абсолютна більшість — католики. Але навіть у добу похмурого середньовіччя упродовж понад ста років у кафедральному храмі міста Левочі протестанти спільно молилися з католиками. Кожен мав свій куток у церкві. Чи можливо це уявити у нас? А чи можливо уявити у нас новозбудований храм під одним дахом для двох різних конфесій? Як це є у містечку Світ, де римо-католики і греко-католики спорудили таку церкву, аби засвідчити християнську єдність і взаємну повагу. Не кажучи вже про економію коштів. А в нашому «толерантному» Закарпатті вже 14 років люди моляться на вулиці, бо «брати во Христі» не хочуть надати їм храм для молитви, навіть коли він незадіяний. Хоча будували церкви предки як одних, так і інших. Релігійна нетерпимість у нас настільки висока, що лайка і прокльони на голови не тільки людей, а й священиків — звичайна річ. Ба, навіть побиття духовних отців уже нікого не дивує.
Міф третій: патріотизм. На Закарпатті навіть вигадали свій особливий термін — «локал-патріотизм» — на позначення любові до всього закарпатського. Але ця любов закінчується там, де починається конкретна справа. Треба бачити, у якому стані історичні пам'ятки на Словаччині. Чи це дерев'яна церківця у маленькому карпатському селі, чи величний середньовічний храм у стародавньому місті — вони доглянуті й максимально збережені. На Закарпатті згоріли десятки шедеврів дерев'яної архітектури — у Словаччині таке не можуть навіть уявити. Кожне село тут має чим похвалитися і що показати. Люди шанують і бережуть громадське, як власне. Про кожну пам'ятку можете придбати буклет навіть у найменшому селі. Це і є реальний патріотизм — турбота про своє і пропаганда свого у світі. У якому ж стані Ужгородський замок чи закарпатські дерев'яні церкви — краще не питати. Адже у нас усі зайняті роздумами про локал-патріотизм.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
