Для в’єтнамців українська — друга рідна мова

05.10.2011

На свято, яке відбулося у столичній школі Хо Ши Міна, завітали шановані гості — надзвичайний і повноважний посол В’єтнаму в Україні — пані Хо Дак Мінь Нгуєт, перший в’єтнамський космонавт Фам Туан — він вийшов на орбіту в 1980 році. «Іменинниками» ж події стали наші співвітчизники — голова товариства дружби «Україна—В’єтнам» Олександр Шлапак, директор школи Лариса Шульга, вчитель Катерина Бурдіна.

Утiм одну з найперших наших громадянок кілька років тому вже відзначили орденом Дружби. Це віце–президент товариства Леокадія Герасименко. Саме завдяки їй у школі створено музей Хо Ши Міна — єдиний не лише в Україні, а й на території всієї Східної Європи. Чимало експонатів пані Леокадія привезла з В’єтнаму. Грамота, підписана Хо Ши Міном, особистому раднику протиповітряної оборони Василю Абрамову... Уламки збитих літаків періоду американської агресії у В’єтнамі, кулькові бомби... Солдатська гімнастерка та бойові нагороди...

Серед експонатів — також фотографія скромної селянської хати біля озера, де жив Хо Ши Мін. До слова, він відмовився від апартаментів президентського палацу, хоча той розташовувався ближче, ніж за сто метрів від його оселі.

Один зi стендів присвячено Майї Кашель — першому перекладачу з в’єтнамської на українську. В експозиції — казки, оповідання, збірка з джерел народної мудрості. Сама Майя Кашель мешкала у Дніпропетровську і вивчала мову, спілкуючись зі студентами, аспірантами, які навчалися в Україні. Звісно, у нагоді став підручник з орфографії. Свій найбільший гонорар — 2000 карбованців — Майя Кашель перерахувала у Фонд В’єтнаму, що боровся з агресором. Тоді, у 1972 році, за ці гроші можна було купити авто...

«Люди — квіти землі», «Дев’ять лагідних слів не загладять одного поганого» — ці перлини народної мудрості взяли за основу жителі сучасного В’єтнаму. «Я кілька разів був у цій державі, — сказав голова товариства дружби «Україна — В’єтнам» Олександр Шлапак, — і завжди дивувався, як ці тендітні люди могли вистояти у війні, відбудувати країну. Думаю, нам треба повчитися, як вони працюють».

У класах школи №251 спільно навчаються і українці, і в’єтнамці — за однією програмою. А ще в’єтнамські школярі обов’язково вивчають свою рідну мову. Недавно одна дев’ятикласниця переклала «Заповіт» Шевченка. Дівчинка зізналася, що, працюючи над текстом, спеціально не зазирала у класичні переклади.

Звісно, кореспондент «УМ» поцікавився, чи є якісь риси характеру, що відрізняють учнів. «Мабуть, немає, — відповіла вчителька Катерина Бурдіна. — Цікаво, що в’єтнамські дітлахи з радістю відгукуються на імена, що дають їм однокласники. Так, хлопчик То — Толік, дівчинка Ань — Зоя. Є у нас також Катя, Майя, Таня. Втім, щодо дівчат, вони більш сором’язливі, ніж наші, бігати за хлопцями для них — ганьба. Їх виховують у цнотливості. І, знаєте, багато хлопців це цінують».

Українські діти, які навчаються у школі, із захопленням розповіли, що вони двічі зустрічають Новий рік — 1 січня, а потім — за в’єтнамським календарем (наприкінці січня). Тоді у школі святкують iз піснями і танцями, а ще частують традиційним новорічним зеленим пирогом iз рисового борошна, фаршированим свининою і горохом.