ІІІ Київський міжнародний кінофестиваль традиційно мав відбутися ще у травні, однак буквально за тиждень до очікуваного старту було оголошено, що подію перенесено на червень — нібито надісланих на конкурс картин виявилося так багато, що організатори не встигали скласти програму. Коли ж стало відомо, що фестиваль проведуть у вересні, з’ясувалися справжні причини — брак державного фінансування та проблеми зі спонсорами. Справа не обмежилася перенесенням дат: у цьому році КМКФ зазнав того, що організатори гордо називають «повним переформатуванням». Вирішили відмовитися від демонстрації картин у кінотеатрах і проводити показ основного конкурсу просто неба. Чутки про те, що кінофорум хочуть вивести на Софійську площу, циркулювали ще минулого року. Тепер її реалізовано — екран і три тисячі стільців були встановлені між Софією Київською і пам’ятником Хмельницькому, і будь–який бажаючий міг взяти участь у дійстві, добре знайомому завсідникам «Відкритої ночі». Щоправда, осінь не надто вдала пора року для open air фестивалю: у Києві виявилося не так багато кіноекстремалів, здатних витримати вечірні покази двох повнометражних картин, тому стійкі сінефіли дещо губилися в просторі порожніх сидінь. Але в будь–якому випадку можна подякувати організаторам за надане задоволення: дивитися кіно в такому мальовничому місці й віддаватися приємностям формату «оупенейр» — новим знайомствам, зігріваючим напоям і картатим пледам.

Виставки цього фотохудожника в Україні не рідкість (як і в Росії, де він прожив більшу частину свого життя), проте наш читач–глядач більше знає про Маріо Тестіно чи Стівена Кляйна, аніж про Миколу Гнисюка. Протягом 25 років він створював обличчя радянського (частиною якого було і українське) кіно на сторінках популярного «Совєтского екрана», зміг завоювати довіру Марчелло Мастроянні та Роберта Ретфорда, чітко розмежувавши поняття «фотограф» і «папараці». Учора у Києві згорнули виставку зі 130 його світлин, таку собі подорож у минуле, під час якої можна було глянути просто у вічі веселому Артуру Міллеру чи зовсім молодому Даніелю Ольбрихському. Про кожного з них Микола Гнисюк міг розказати дотепну історію: кажуть, він був чудовий оповідач. Сьогодні для «УМ» їх переповідає його дружина — Надія Майданська.