Сучасних українських авторів сучасний український театр відверто недолюблює. І якщо нашим драматургам хоча б іноді вдається вклинитися в театральну афішу, скромно примостившись десь між класиками, то письменникам, за винятком хіба що Марії Матіос, на театральну сцену — зась. (Наче жанру «інсценізація» взагалі не існує...). І ось, схоже, крига у стосунках між театром та авторами поволі почала скресати. Завтра Українська драма випускає прем’єру вистави «Гімн демократичної молоді» за мотивами однойменної збірки харківського літератора Сергія Жадана.

Наш сьогоднішній співрозмовник — людина багатогранна: досвідчений кінематографіст, педагог, засновник відомої студії «Віател», а віднедавна й адміністратор — з травня цього року Василь Вітер очолив Інститут екранних мистецтв Університету ім. І. Карпенка–Карого. Також нещодавно він відсвяткував свій ювілей. Тобто приводів для розмови — особистих та професійних — маємо достатньо.

Сьогодні Марк Дакаскос уже не зірка першої величини, проте це не позбавляє його шарму й солідарної любові прихильників. А перейнятися симпатією до цього жвавого, веселого й люб’язного чоловіка дуже просто. У Києві, куди його запросили як гостя ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю, Марк провів кілька насичених днів: найбільше часу довелося приділити журналістам, кілька зустрічей також було проведено із його фанами (в Україні, виявляється, є чимало прихильників Дакаскоса не як кіноактора, а як вправного майстра кунг–фу та капоейри). Спостерігаючи за цим чоловіком протягом півтори години під час публічної зустрічі й автограф–сесії, я зрозуміла, що це більше ніж виховання чи робота на публіку. Бути люб’язним і посміхатися — це стан душі (багатьом нашим «зіркам», а також «простим смертним» варто було би цього повчитися). Що ж робить цю натуру такою цілісною?