Танцюй, танцюй

Невдячна справа писати про подію, яку краще один раз побачити, ніж сто разів почути про неї. Але у даному випадку слово виступає у ролі подразника, спонукання до дії: почути, а потім захотіти побачити. Оскільки «Піна» ветерана німецької режисури Віма Вендерса — це перший фільм, який доводить, що сучасний кінематограф недарма вдався до реабілітації винаходу тривимірного кіно. Як із морської піни народилася найпрекрасніша жінка, так із «Піни» Вендерса — найкраще на даний момент втілення 3D. Метафора, можливо, дещо сентиментальна, проте саме такі відчуття переживаєш при перегляді картини. Як не дивно, дотепер у жодному кінопроекті — ні у вибуховій «Алісі в Країні чудес», ні в комп’ютерному «Троні» (хіба що трохи краще в «Піратах Карибського моря–4») — стереозображення не сприймалося настільки органічно й природно. Як на мене, цей зображувальний спосіб менше придатний для розважальних проектів, ніж для пізнавальних, а то й мистецьких. «Я був упевнений, що 3D і танець створені один для одного. І я не розчарувався», — переконливо заявив режисер, натхненний цим поєднанням після того, як побачив фільм–концерт U2 у 3D.

У рекламних проспектах «Піну» називають першим артхаусним фільмом у 3D. Це дозволяє глядачеві уявити жанровий характер кінотвору, проте вкладає його у прокрустове ложе цього визначення. «Піна» — мистецький твір, що поєднує в собі кіно, танець, театр і музику — цілісно і не на шкоду кожному з них. Починається картина із балетної постановки Піни Бауш на тему «Весни священної» Ігоря Стравінського: безумний танець тіней у білому й червоному задає тон усьому фільму. Вендерс представляє найзнаковіші проекти хореографа — наприклад, «Кафе Мюллер» (танець із закритими очима серед стільців та столів) або «Повня» (де в сценографії використано величезний камінь на півсцени, на який ллється вода), які доповнюють емоційні постановки учнів Піни Бауш, які водночас є сповіддю та трібютом, адресовані геніальному вчителеві. Ці сцени розігрують як на тлі традиційних локацій (на сцені Танцтеатру у місті Вупперталь, котрому Бауш віддала більшу частину свого життя), так і просто на вулиці, у вагоні підвісної залізниці, на плацу заводу чи серед осіннього лісу.

Оскільки Вендерса та Бауш поєднували дружні узи (фільм спочатку задумувався як спільна робота обох митців, але Бауш померла за кілька днів до початку зйомок), то не дивно, що картина перенасичена сентиментальними моментами. Часом вони відволікають від чистого сприйняття досконалого танцю. Хоча для прихильників таланту Бауш такі епізоди й можуть складати особливу цінність: перед камерою її учні діляться спогадами і власними почуттями. Це мовчазні сповіді — Вендерс дозволяє нам бачити лише обличчя, які озвучує голос за кадром, так створюється ефект потойбічного діалогу, нібито вони говорять із самою Піною.

Тріумф «Піни» Вендерса почався із цьогорічного Берлінського фестивалю, продовжився на кінофорумах у Чикаго, Торонто, Гонконгу, Москві, Карлових Варах, Стамбулі, Нью–Йорку й Одесі. Тепер картина вийшла в український прокат: її покажуть у Києві (кінотеатр «Київ»), Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Запорожжі, Тернополі, Кривому Розі та Миколаєві.

ДО РЕЧІ

«Піна» виявилася досить успішним кінопроектом: при бюджеті 3,3 млн. дол. у світовому прокаті він зібрав уже понад 10 млн. євро. Фільм номінували на премію «Оскар».