Цирк та й годі!

16.08.2011
Цирк та й годі!

(thelastcircusmovie.com)

Увесь кінематографічний світ наближається до початку 68–го Венеційського кінофестивалю, а в Україні вийшла у прокат стрічка–призер 67–го кінофоруму на Лідо. Тоді «Сумна балада для труби» (Balada Triste de Trompeta) Алекса де ла Іглесіа отримала нагороду за кращий сценарій та режисуру, що водночас із нагородженням фільму Софії Копполи «Десь» (Somewhere) змусило оглядачів звинуватити Квентіна Тарантіно, який був головою журі, у фаворитизмі: Софія — колишня дівчина, Алекс — давній друг. Але залишимо ці давні навколофестивальні плітки, бо й без цього «Баладі» є чим зачепити глядача.

Як пояснює Алекс де ла Іглесіа («День звіра», «Пердіта Дуранго»), його фільм — це метафорична оцінка режиму Франко. Починається вона у 1937 році, коли зароджується диктаторське правління, й закінчується у 1973–му, за два роки до смерті генерала. Від самого початку всі дії, що відбуваються у фільмі, так чи інакше пов’язані з цирковою риторикою, де нормальне перетікає в ненормальне й набуває законних абсурдистських форм: видресирувані тварини й люди, клоуни, що лупцюють один одного, чи акробати, які після падіння втрачають свою янгольську сутність. Головні дійові особи: Сумний Клоун (Карлос Аресес), чийого батька замордували фашисти, Смішний Клоун (Антоніо де ла Торре) та чарівна акробатка Наталія (Кароліна Банг), дівчина Смішного Клоуна, над якою він знущається і яку хоче врятувати Сумний Клоун. Проте отримана в дитинстві психологічна травма перетворює сумирного добряка на серійного маніяка. Обидва персонажі, які звикли до фальшивих накладних носів та сліз, із легкістю ламають один одному кістки, розривають м’які тканини й проливають ріки крові. Камера детально й смачно фокусується як на яскравих, багато декорованих костюмах, так і на понівечених обличчях клоунів. І чим ближче до кінця, тим більше лавсторі з елементами чорного гумору набуває форм пародії на хоррор.

Усе це м’ясидло замішано з метою змусити світ озирнутися назад й пригадати звірства фашистського режиму. Готуючи цей важливий й благородний месидж, Алекс де ла Іглесіа, здається, посміявся над усіма нами. Його заява «Значення цього фільму в тому, що всі ми — клоуни» змушує досить обережно поставитися до картини, що не заважає після перегляду з відчуттям спраглого зануритися у вивчення новітньої історії Іспанії та фільмографії модного режисера, якого наш глядач тільки починає відкривати.