Хто закриває за Прем’єром?

28.07.2011

Кілька днів тому довелося, як і тисячам інших нещасливчиків, їхати в неурочний час із правого берега столиці на лівий. Тобто перетинати стратегічну для всього колісного автотранспорту ріку Дніпро. Південний і міст Патона традиційно «стояли», а між ними дівочою незайманістю сяяв нововідкритий і оспіваний у ЗМІ Дарницький мостовий перехід. Той самий, який «міст Кірпи», той самий, на якому під бліки фотоспалахів тричі (!!!) перерізав символічну червону стрічку український Прем’єр Микола Азаров, благословляючи транспорт у путь. Нога сама втиснула глибоко донизу педаль акселератора (для ДАІ: швидкість транспортного засобу в цей момент становила рівно 60 км/год), спрямовуючи машину на рятівну транспортну споруду. Але що це?!! Просто перед носом, мов айсберг перед «Титаніком», в’їзд на міст перегородив бетонний відбійник із намальованими на ньому червоними смужками.

Стоп, приїхали... Але цього не може бути! А як же 5053 кв. метрів асфальту, 1798 тонн металоконструкцій і 381 метр поручнів, про які чула ціла країна?!! А як же телекартинка, яка через часту повторюваність вже стала звичною для гладачів новин: Микола Янович, серйозно поблискуючи скельцями окулярів в оточенні чиновників рангом поменше, вивіреними жестами розрізає символічну перепону і пускає щасливий транспорт найкоротшим шляхом?! Важкі думки, наткнувшись на жорстку реальність, навіть збільшили гальмівний шлях: на щастя, не критично. Адже спочатку, наприкінці вересня ще минулого року, наш Прем’єр пустив мостом потяги. А 31 березня та 27 травня вже нинішнього року головний вітчизняний урядовець урочисто дозволив в’їзд машин iз правого берега на лівий... Тобто відкрив саме цю ділянку дороги, біля якої стояв я і яку через місяць, виявляється, закрили його підлеглі.

Висновків із телешоу «Потьомкінський міст» можна зробити одразу декілька. Завзяті опоненти нинішньої влади сказали би: «Донецькі завжди брешуть! Нічого для країни вони не роблять, а якщо й будують, то тільки «Міжгір’я». Помірковані представники електорату «регіоналів» могли би заперечити: «Ну що значить «нічого не будують»?! Відкрив же Микола Азаров три станції метро на «блакитній» лінії! І поїзди курсують між ними досі — жодних форсмажорів, тьфу–тьфу, тьфу, не було!». Більш фанатичний прихильник біло–блакитної команди сказав би, що у всьому винне оточення — яке, мов шкідники, дискредитує людей з великої букви. Як у часи їх молодості, коли був хороший Ленін (Сталін) і злі виконавці його волі. А цинічні політологи підсумували би ситуацію і заявили б, що дата чергового «відкриття» моста не залежить від ступеня готовності об’єкта, а лише від «внутрішнього» та «зовнішнього» рейтингу очільника Кабміну. І «відкривають» мости не тому, що робота на них уже завершена, а для вирішення політичних питань. Адже не переріжеш ти вчасно стрічку, завтра це зробить твій наступник.

І тут криється одна з найбільших проблем нашої країни — ставлення народу до влади та очікування від її роботи. Адже чому в нас перші особи держави так активно відкривають школи, дитсадки, вішають світлофори, облаштовують корівники — і це додає їм рейтинг? Важко уявити, щоб, скажімо, Ангела Меркель освячувала собою новий тротуар на якійсь Лянгештрассе. Байротський фестиваль — так, талановиту театральну постановку, зустріч солдатів із полону, міжнародні перемовини — це теми, на яких «світиться» влада там. Ну і звичайно — фігурує політик на тлі таких економічних показників, як рівень життя, корупції, доходу на душу населення. А робочий час, той самий, який його український колега щедро витрачає на ознайомлення з роботою котельні в Полтавській області, іноземний прем’єр–міністр використовує на забезпечення конкурентоздатності їхньої економіки. Тобто створює правила гри, щоб у країні масово відкривалися мости, школи і безперебійно працювали корівники.

Тож проблема не в Азарові, не в його команді, що такими дивними кроками забезпечує «поліпшення життя вже сьогодні». І навіть не в його попередниці. А у нашому совковому менталітеті, коли найвище щастя для народу — побачити поряд із собою захеканого Івана Івановича у брудних кирзових чоботах, які він одягає «на публіку», виходячи з «Мереседеса» класу люкс! Бо з точки зору раціоналізму неможливо пояснити, чому ми так мліємо, спостерігаючи, як тендітна жіночка, втикнувши у косу чергову, запасну невидимку, пізньої ночі розвантажує у холодному «Борисполі» коробки із «Таміфлю»?

Висновок, вклинюючись у затор, можна було зробити тільки один: поки за такий популізм ми даватимемо їм голоси, то всі мости, школи, підземні переходи для нас працюватимуть лише на час телезйомки.