У пошуках землі обітованої

05.07.2011
У пошуках землі обітованої

«Шапіто–шоу» Сергія Лобана отримало спецприз журі. Джеральдін Чаплін, яка очолювала суддійську комісію, висловила бажання попрацювати з цим режисером. (Фото з сайту rudata.ru.)

Напередодні фестивалю його програмний директор, відомий кінознавець Кирило Разлогов зазначав, що з двох прийнятих нині підходів до формування програми (набору середньостатистичних еталонів, які усім подобаються, — з одного боку, і відображення в конкурсі контрастності та суперечливості реального кінопроцесу — з іншого) Москва обрала другий шлях. Фільми мають сперечатися, ба, навіть заперечувати один одного — ось заявлений принцип. Не те що в Канні, де все прагнуть чогось такого, близького до еталонного. От тільки конкурсні фільми Каннського фестивалю викликають увагу всього світу, а Московського — проходять малопоміченими навіть у самій російській столиці.

 

Аван–гвардійці

Попри всі зусилля зібрати поважну аудиторію, великий конкурс у Москві був не в силі: найбільший зал кінокомплексу «Октябрь» на Новому Арбаті мало не щоразу залишався наполовину порожнім. Інша річ — конкурс документальних фільмів (що проводили уперше) або численні ретроспективи, дібрані провідними московськими кінознавцями і критиками. Скажімо, збірка «Соціалістичний авангардизм», презентована уже четвертий фестиваль поспіль Євгеном Марголітом. Ідеться про фільми радянської доби, в яких зафіксовано і навіть маніфестовано відхід від загальноприйнятого канону. Фільми, запропоновані Марголітом і ним же докладно прокоментовані (перед початком кожного сеансу — блискучий інтелектуальний гіпноз), демонструють: у всі тоталітарні часи були режисери, які уміли заряджати публіку духом непокори. Від «Два–Бульді–Два» Льва Кулешова і Ніни Агаджанової, «Останнього атракціону» Ольги Преображенської та Івана Правова початку 1930–х і до фільмів «Прощавай» Григорія Поженяна (Одеська кіностудія), «Любов з першого погляду» грузина Резо Есадзе середини 70–х. Серед інших і дві стрічки Довженківської кіностудії — «Криниця для спраглих» (1965) Юрія Іллєнка та «З нудьги» («Скуки ради») (1968) Артура Войтецького. Сьогодні, коли минув рік по смерті Іллєнка, настає час для глибшого розуміння його творчості. За рік до «Криниці» у «Тінях забутих предків» доволі неочікувано кінематографісти віднайшли ґрунт або ж часопростір, у якому живе український дух. Тобто — живу історію нації, зіткану з легенд, канонів поведінки, моральних норм, естетичних кодексів, обрядів, де у синкретичній єдності виражалося світовідчуття української людності. Жива історія — це і є міф, який має інтегральну, об’єднуючу силу. У «Криниці» випробовано ґрунт Великої (себто Наддніпрянської) України. Шевченків, Гоголівський ґрунт. З’ясовується класичний український міф про землю, який чи не востаннє живив Довженка в його «Землі», але цей міф фактично мертвий, оскільки мертвим є класичне українське село — це і злякало радянських чиновників. В Іллєнковій стрічці міфологійна сюжетика вибудувана на живому матеріалі: так, страшному, в чомусь убивчому, але — живому, справжньому, правдивому!

Парадоксальність самої природи кіно з його фотографічністю — з одного боку, і магічністю впливу на глядача, здатністю продукувати міфології — з другого уже мало кого дивує. Стовідсотковий шедевр Войтецького «З нудьги» ще раз говорить про те, яким чаром може постати на екрані реальне, буденне життя (в основі фільму — оповідання Максима Горького, одначе час той уперто обертається в чеховські строї).

Міфотворчість

Сумніваюся, що мексиканський режисер Тетяна Уесо, яка народилась та виросла у Сальвадорі, бачила «Криницю для спраглих». Одначе ж її документальна картина «Сільце» (El Lugar Mas), котру показали у блискучій добірці фільмів «Вільна думка», у чомусь суголосна давній роботі Іллєнка. Під час громадянської війни у Сальвадорі загинуло безліч людей. Село Сінкера було стерто на порох вояками національної гвардії, які вважали, що там розташована таємна база партизан Фронта Фарабундо Марті. Тільки нині, через 20 років опісля закінчення війни, уцілілі мешканці Сінкери повертаються додому, аби практично з чистого аркуша почати писати історію свого села, свого світу... Трохи задовга, місцями незбалансована, одначе сповнена трагізму історія. Це той приклад, коли фільм легко читається представником зовсім іншої культури.

Завдання підживити національний ґрунт якимось добривом, аби на ньому зросло щось живе й міфологійно спроможне, раз по раз проглядалося у фільмах Московського фестивалю. Скажімо, 47–річний серб Драган Белогрлич у фільмі «Монтевідео, Божественне видіння» повертає співвітчизників у 1930 рік і перипетії підготовки збірної Югославії до першого чемпіонату світу з футболу в Уругваї. Тоді були красиві креативні молоді люди, які нині сприймаються як герої національного міфу, такого потрібного — наскільки я розумію — нинішнім сербам, що розгубили значну частину власної історичної величі. Щоправда, дебют у режисурі відомого актора Драгана Белогрлича на диво пісний і прямолінійний: у цій історії немає нічого, що нагадувало би про мистецтво як таке.

Фільм «Повернення» (спільне виробництво Угорщини, Румунії, Швеції) досвідченої угорки Юдіт Елек теж обернений у минуле. Катріна (Кетлін Гаті) була єдиною в сім’ї, кому вдалося уціліти під час війни. Вся її єврейська родина потрапила до Освенціму... Уже дорослою героїня стрічки, громадянка Швеції, разом із чоловіком і дітьми вирушає до Румунії часів Ніколає Чаушеску, аби переконатися: і нині в країні дитинства панує здичавіння, не в останню чергу зумовлене феодальним всевладдям чиновників. Часи війни, гітлеризму і Чаушеску римуються в житті й уяві Катріни. Але, у підсумку, презентоване нам минуле залишається неживим, непрогрітим інтимним теплом, й незрозуміло, чому навіть «сильно розвинутий соціалізм» так нагадує нацистські правила поводження з людьми.

Не менш досвідчений від Юдіт Елек поляк Фелікс Фальк (нещодавно відзначив своє 70–рiччя) в «Іоанні» теж звертається до війни, пропонуючи глядачеві ситуацію екзистенційного формату. Молода жінка Іоанна (Уршула Грабовська) рятує маленьку єврейську дівчинку Ружу. Деякий час їй вдається переховувати дитину у своїй квартирі, та все ж хтось навів небажаних гостей. Обшук виявився безрезультатним, але опісля до Іоанни повертається німецький офіцер, аби нав’язати інтимніші контакти, і тільки ціною морального падіння Іоанна може врятувати єврейку. У фіналі вона йде гірськими вершинами, адже в реальному житті їй більше немає місця: колізія втрати ґрунту, судячи з усього, усе частіше потрапляє в поле зору.

Про що згадує Гавел?

Ґрунт під ногами втрачає і герой конкурсного фільму «Відхід» уславленого театрального драматурга та політика Вацлава Гавела. Цієї осені він відзначить своє 75–рiччя... і — дебют у режисурі. Як пояснила дружина дебютанта (сам він до Москви не приїхав через хворобу) Дагмара Гавлова, режисура була голубою мрією пана Вацлава: тричі він вступав до відповідного вузу, одначе дисидентів тоді в студенти приймали рідко. І от мрія реалізувалася в оповіді про канцлера Рігеля (Йозеф Абрагам), який полишає багатолітню посаду. Після цього все навкруги починає валитись, перетворюючись на таке собі «шиз–шоу», в якому герой має утриматися за внутрішній стрижень. Один із методів — хамелеонський: коли все шизонулося, то й я зачну грати в ту саму гру. Весь цей карнавал нагадує чеські картини часів молодості Гавела — мабуть, драматургу тоді хотілося саме чогось такого.

Ну і ще один конкурсний фільм — «Шапіто–шоу» 39–річного російського режисера Сергія Лобана, відомого за картиною «Пил» (Пыль»), що презентує таку собі східнослов’янську «Догму»: любительська відео­зйомка з непрофесійними акторами, бюджет у три тисячі доларів... «Шапіто–шоу» триває упродовж трьох iз половиною годин, з антрактом: це чотири історії, чотири новели («Любов», Дружба», «Повага», «Співробітництво»), дія яких відбувається в Криму. Певним чином усе це відсилає нас до знаменитої «Асси» Сергія Соловйова, тільки тут на глядача чекає тягомотна рутина побуту і безбарвність персонажів. Кожна історія є автономною, одначе вона має перпендикулярну дотичність до інших новел і героїв. Як точно, на мій погляд, зазначив критик Борис Барабанов: головною тезою стрічки є формулювання: «свобода не бути самим собою — ось головна цінність нинішньої епохи». Що ж тоді буде за такої філософії?

У ще одному новому російському фільмі «Мішень» Олександра Зельдовича (ретроспектива «Гала–прем’єри») дія відбувається через десять літ. Герої представляють елітний шар Москви, на перший погляд здається, що інтелігенцію. Одначе режисер уявляє їх інакше: «Вони не інтелігенція, оскільки інтелігенція — це ті, хто через свою соціальну, громадянську позицію створюють смисли». Тобто маємо пересторогу суспільству, запрограмованому на знеособлення, на повну байдужість, ким і як бути, де жити і з ким...

Цікаво, якими будуть фільми Московського фестивалю 2020 року?

 

ПРЕМІАЛЬНІ

«Золотий Георгій» — за найкращий фільм: «Хвилі» (Las Olas), реж. Альберто Мораіс, Іспанія

Спеціальний приз журі: «Шапіто–шоу», реж. Сергій Лобан, Росія

За найкращу режисуру: Вонг Чинг По «Помста. Історія кохання» (Fuk Sau Che Chi Sei), Китай (Гонконг)

За найкращу чоловічу роль: Карлос Альварес–Новоа, «Хвилі» (Las Olas), реж. Альберто Мораіс, Іспанія

За найкращу жіночу роль: Уршула Грабовська, «Іоанна», реж. Фелікс Фальк, Польща

За найкращий фільм конкурсу «Перспективи»: «Анархія в Жирмунаї» (Anarchija zirmunose), реж. Саулюс Друнга, Литва—Угорщина

За найкращий фільм документального конкурсу: «До пекла й назад» (Hell And Back Again), реж. Данфунг Денніс, США—Велика Британія

За внесок у світовий кінематограф: Джон Малкович, США

Приз «За підкорення вершин акторської майстерності й відданості принципам школи К. С. Станіславського»: Хелен Міррен, Велика Британія