На «дуді-козі» заграли б, якби...

01.06.2004
На «дуді-козі» заграли б, якби...

Трембiта.

      Теза про вельми багатий народний музичний інструментарій України давно втратила зв'язок з реальністю. Більше того  — з минулим її теж мало що поєднує. Проте висновок з того патетично-реального «відроджуємося як нація» здається занадто вже прозаїчним. Як би там не було, але «симпатиків» цієї думки достатньо. І, мабуть, на те є свої підстави.

      Інструменти, якi прийнялися саме на українському грунтi, — наприклад, скрипка — набули у світовому коловороті нових особливостей виконання. І донині багато в чому вони ще не досліджені. Зважмо хоча б на віртуозну гру електроскрипки під «намозоленими» рученятами Ванесси Мей... Паралельно згадуючи і чиєсь жартівливе «всі народи пішли з України, а вся музика припливла Дніпровими водами», помалу не дивуєш науковцям, коли ті перегризають горлянки, борючись за чергову дисертацію і титул професора, і продовжують розводити фіглі-міглі навколо справжньої національності Ісуса Христа. Трохи згодом так звані «вчені» відкривають нам приховані істини — месія насправді був не євреєм, а українцем!          Набожні бабці з того всього тільки витріщають очі і рясно хрестяться. Розумні дяді і тьоті залишаються при своєму. А ми, вибачайте, ні при чому. Зважаючи на слова професора Даля щодо надзвичайно древньої культури Карпат (подейкують, цей регіон значно переплюнув закопану у віках культуру Китаю і навіть Єгипту), українці мало не побратими із шотландцями та ірландцями! Адже 811 рік відчутно таки пройшовся по нас аскольдівцями. Мало того, самі італійці та французи, вгадайте, кому своїм походженням завдячують?! Через десяток-другий серйозних наукових досліджень узагалі казатимуть, що українці — праматір людства. Як би там не було, а плюшкінське єство українця не здивує навіть тоді, коли хтось ризикне закинути, що волинка могла би бути зародженою саме в Україні. Є гіпотеза, що ще первісні люди, копаючи землю у Карпатах, знаходили «звукові трубки», які насправді були нічим іншим, як залишками від флейти Пана (нині інструмент відомий як ребро. — Авт.) — дочкою грецького свистка. Тільки згодом вона стала матір'ю всіх духових інструментів. Отже, як бачимо, свисток, точніше, його свист, і дав розвиток більшості «чарівних музичних скриньок». Однак, повертаючись до наших баранів, себто волинки, наголосимо: справжньою батьківщиною інструмента є Індія... Словом, і граємо, і танцюємо. А чому б і ні? Був би хист і можливість. Проте для самих українців власне традиційні музичні інструменти, як не дивно, маловідомі. Рідко хто знає: кобзу, той заблудлий музоній (увага, спадщина саме татарських навал) багато віків вважають музичним символом України. «Що, серйозно?» — перепитають здивовано. Так і хочеться перекривити по-миномазайлівськи: «Серйозно, Улю, серйозно!»

 

У нашому світі все непевне, а найперше — історія

      Рідко хто може впевнено назвати час появи цього музичного інструмента. Знавці кажуть: волинка співала ще про події IX і навіть VIII століть. Спочатку вона була інструментом пастухів, а згодом, у Стародавньому Римі, зазвучала в театрі і навіть у військовому оркестрі. В який бік не дули б вітри історії, до України це пристосування дійшло значно пізніше. «Немає нічого дивного в тому, — завів зі мною розмову майстер народих інструментів Дмитро Демінчук, — що й нашими землями ширився спів волинки. Зародившись в Індії, волинка перейшла Іран і зупинилася на Балканах. Згодом промайнула Югославію, Корсику, Францію, Італію, а через Ла-Манш потрапила до Ірландії та Шотландії. Інструмент вдало ширився, вряди-годи зупиняючись винятково там, де були майстри і виконавці. А українські землі такі родючі... на таланти». Свого часу волинка входила до складу оркестру війська Запорозького. Козацькі реєстрові документи свідчать про порівняно вищу заробітну плату волинкарів у багатогранному сегменті полкових музик. Звісно, все це зважаючи на складність гри. «Пригадую, — продовжує пан Дмитро, — п'ятнадцять років тому прибився до мене працівник археологічного музею із трубочкою на шість отворів. ( Дмитро Демінчук іще й реставратором практикує. — Авт.). Каже, знайшов у Берестечку на розкопках козацьких могил. Усе сумнівався у варіантах: сурма, суремка?.. Коли я поміряв довжину, одразу сказав, що це залишки від тієї волинки, яка до нашого часу в Карпатах збереглася». А майстрів же обмаль. Найстаршому карпатцеві, за словами нашого співрозмовника, Василеві Михайлюку в 1968-му було 92 роки. Другий — Майотос iз села Ростоки Путильського району Чернівецької області. Перейнявши досвід, ширив знання і практику Чернівецькою областю. Третє покоління майстрів зупинилося у родині Михайла Тафійчука — селище Верхня Ясиня Верховинського району, що на Івано-Франківщині. Маючи по кілька десятків кіз, господарі тільки тим і займалися, що випасали влітку цю худобу, звісно, залучаючи і сусідські за символічну оплату. А вже взимку, ріжучи кіз на м'ясо, шкури вичиняли на міхи для волинок, або, як у них заведено називати, дуд. Проте час усе змінює. Тепер українська волинка звучить хіба у західноукраїнських областях. Видно, коли пісня народилася у колисці, там їй і написано померти?!

Чим багаті, з того й сумуємо

      Проте найдавнiшим і водночас найпоширенішим iнструментом в теперішній Україні вважають гусла. Цимбали теж були популярними. І, як згадують старожили, саме вони входили до складу традиційної у Борисфеновому краї троїстої музики. У списку наших інструментів вистачає гарних слів. Мало хто їх взагалі чув, не кажучи вже й про знання їх значень. Справді: бас, басоля, козобас, кувички, окарини, свирілі, бугай, ліра, торбан, трембіта, ріжки, коза-дуда... — все це звучить доволі мило. Проте антифанам старожитностей народних мало чим стане у пригоді. Тому, аби хоч трохи пролити світло на окремі з них, зокрема на «козу-дуду», ми вирішили звернутися до майстра народних інструментів Дмитра Демінчука. «Дуда, коза, баран, міх — усе це назви одного і того ж народного музичного інструмента, що відомий багатьом народам світу, — розповідає пан Дмитро. — Та найбільш поширена його назва — волинка. З вичиненої шкіри кози, вівці або теляти роблять суцільний міх, який служить резервуаром для повітря. В один з отворів міха вставляють трубку, через яку музикант вдуває повітря. Друга трубка — ігрова. В ній, крім пищиків, є шість отворів для зміни висоти звуку. Третя трубка з басовим пищиком забезпечує бурдонний, тобто постійний, звук. Наповнивши міх повітрям, музикант натискає на нього ліктем і посилає повітря в ігрову та бурдонну трубки, чим викликає верескливе звучання пищиків. У цей момент музикант може навіть проспівати один куплет пісні, одночасно супроводжуючи спів власною грою...» Сам майстер давно мріяв, аби аплікатурну систему, властиву всій сопілчаній родині, перейняти на волинку, яка виконана за бйорнською системою. Незабаром така можливість і випала — Дмитро Демінчук об'єднав ці системи, надавши волинці здібність відтворювати звучання сестринських інструментів різних народностей. «Тепер на «козі-дуді» можна ідеально виконувати не тільки шотландські та ірландські мотиви, а й віртуозні українські твори. Всі українські викладачі за кордоном беруть за основу тільки систему сопілки. Адже, оволодівши нею, у принципі, можна грати на всіх духових народних інструментах». Тож  що не кажіть, а в Демінчуковій волинці «ротів» чимало!.. І хоч небагато в Україні фахівців, та, правду кажуть, головне — не кількість, а якість, їхні дійсно професійні якості. Наприклад, Олесь Журавчак, аспірант Київського університету культури, лауреат міжнародних конкурсів, нині вже викладає клас сопілки у тому ж ВНЗ. Якщо озиратися у далекий 1970 рік, на той час музичної школи з класу сопілки взагалі ніде не було. Перший з'явився у Львові. Однак нині існує вже ціла плеяда педагогів-сподвижників у Львові. Серед них — професор Корчинський, лауреат міжнародних конкурсів. Та й донька його, Божена, яка наразі закінчила аспірантуру і розпочала власну викладацьку практику. У Рівному, при музичному училищі, також є клас сопілки — викладач Матвієв. У Луцьку викладає Михайло Фокшей. Трускавець, наприклад, славиться школою Миколи Маркієвича. У Дрогобичі викладає Василь Петрованчук. Коломию славить майстер-виконавець Михайло Тимофіїв. А Київ підтримує своїм викладанням заслужений артист України Юрій Гвоздь. Нині він має власну студію при Державній капелі бандуристів України. Словом, що не кажіть, найважливіше — не розтрусити знання про аплікатурну систему, адже це — основа.

Як «козу» прикрасиш,  так вона і замекає

      Якщо колись до виготовлення дуди ставилися не так уже й прискіпливо, нині саме зовнішньому її виглядові приділяють найбільше уваги. А для того, аби досконало зробити сам інструмент, часом і половини життя не вистачить. Хоч нашому майстрові до сьогоднішнього дня, як він скромно зізнався, вдалося повністю привести до ладу аж два. Скоро мине півроку, як Дмитро Демінчук удосконалює ігрову трубку, аби наймаксимальніше наблизити її звучання до шотландської та ірландської посестер. «Ну просто заїло, — ділиться пан Дмитро, — страшенно хочу заграти по-шотландськи дійсно на шотландському! — і всміхається. — Я намагаюся прикрашати кожну деталь свого інструмента. Вдаюся до різьблення по дереву та рогу, карбування по металу. А от шкіряний міх задля ефекту найчастіше роблю саме білого кольору, оздоблюю торочкою, китицями, а подекуди й металевими брязкальцями. Проте найголовнішим в інструменті є скульптурна голівка кози. Власне, звідси і назва «коза-дуда».  Що не кажіть, а музика і магія — поняття синонімічні. Володіння словом і вміння складати музику, так само як і володіння музичними інструментами, здавна прирівнювалося до магії. Небезпечно було загризатися з музикантом, бо той міг накласти прокляття або виконати пісню-прокльон. Подейкують, що сама королева Єлизавета І страшенно боялася сили ірландських волинкарів, а тому наказувала їх вішати, прищеплюючи клеймо злодіїв та злочинців. Від культурної спадщини найдавнішої кельтської нації не повинно було залишитися ані літератури, ані мови, ані музики. Однак барди Середньовіччя, незважаючи на криваві переслідування, продовжували дивувати Ірландію своїм мистецтвом. Пізніше їхні навички удосконалили німецькі менезінгери і французькі трубадури. За традицією, кожен волинкар зобов'язаний вміти зіграти три мелодії: «пісню, що змусить заплакати, пісню, що змусить розсміятися, і пісню, що занурює в сон». Тільки тоді він визнавався майстром. «Справді, техніка гри на волинці, а тим паче на її українському варіанті, — непроста, — розповідає Дмитро Флорович. — Вчитися цьому потрібно не рік і не два. Часто недостатньо навіть десятиліття. Адже спів волинки несе і своєрідне зцілення. Це щось подібне до шаманського ритуалу виганяння духів. — Аби гарно заграти, треба чимало практикувати. Пам'ятаю, як одного разу потягнув волинку в кав'ярні. Одна бабця аж підскочила, наробила вереску, тоді як усі інші сприйняли досить нормально. Значить, щось у ній було зле... А ще я завжди ношу із собою голівку часнику. Най це і вважають забобонами, я в цю силу вірю. Щось вище над нами є. І ця віра мені допомагає». А й справді, знаючи те, що музика ллється з повітря, можна тримати зв'язок із духами. Добрими чи злими — обирає музикант. І, аби не видатися голослівною, наведу слова Джиммі Хендрікса, кращого гітариста всіх часів і народів. Уже перед смертю пан Хендрікс відкривався наліво і направо: людей таки можна гіпнотизувати музикою. А коли ще й знаходиш у них вразливе місце, є шанс запроторити у їхню підсвідомість усе, що забажаємо. Дмитро Демінчук про таке аж ніяк не мріє. Він лише хоче зберегти і передати старі українські традиції. А ще майстер страшенно переймається культурною експансією представників Заходу. Звісно, чимало представників життєво необхідної подачки вигулькує на небосхилі. Всі вони буцім налаштовані тільки позитивно — відродити українське мистецтво. Не поодинокі випадки й з волинкарством. «Якось почув по радіо, що одна людина згодна спонсорувати розвиток волинкарського мистецтва в Україні, — продовжує майстер, — у принципі, ми згодні — нехай. От тільки не треба нам нав'язувати шотландський варіант. Не треба нам того, що сталося з Москвою і Санкт-Петербургом, які практично заполонили шотландські та ірландські спідниці. У нас же є свої традиції».

      «Але ж хіба наші люди сприйматимуть волинкаря у національному українському», — запитую.  «А чому ж ні, — дивується майстер, — одяг із західноукраїнським мотивом — досить вдалий варіант. Ось і приклад — знаменитий віртуоз, народний артист України Василь Попадюк або Євген Бобровников, його попердник. Словом, було б бажання».

www. «Бушовi нiжки». com. ua

      Те, що музична промисловість України штучна, давно ніхто не сумнівається. Зрештою, судіть самі. Київський завод духових музичних інструментів, який раніше випускав комплекти духових інструментів: труби, кларнети, флейти — мало не для всього колишнього Радянського Союзу, зігнувся. Лише вряди-годи його вистачає, аби випустити партію-другу дерев'яних вікон та дверей. А подейкують, що знаходяться унікуми і випускають на своїй базі навіть гроби! Що ж, у принципі, теж своєрідний бізнес. Наразі хіба Житомир зрідка відгукується баянами, Переяслав-Хмельницький — уцілілими гітарами, а Львів, як і Чернігів, гомонить поодинокими бандурами, виготовленими хіба що на замовлення тих, хто відчуває у собі далекий відзвін предків. «Усі мої учні у вихідні дні стоять на Андріївському узвозі — торгують сопілками та деякими іншими інструментами. От якби ми жили в найменшій, але розвинутій країні, було б легше». Справді, у таких країнах, як Бельгія та Швейцарія, незважаючи на малу площу, ціна на розум і вправність рук не спадає. Хоча б щодо музики. При навчальних закладах, наприклад, є лабораторії тих музичних інструментів, які заводи не випускають. Там з молоддю займаються майстри, чим, власне, і підсобляють усій країні. А в нас цього, на жаль, не практикують. Звісно, можна було б піти через Міністерство культури, Академію мистецтв чи Університет культури, аби, скажімо, при університеті Драгоманова щось схоже відкрити. «Але якби ж базу початкову отримати, — бідкається Дмитро Демінчук, — кілька років тому в нас навіть ансамбль власний був із п'яти людей. Їздили з виступами до Іспанії, Швеції... Наприклад, Олег Донич, талановитий виконавець на народних духових інструментах, цього року закінчує музичне навчання в Румунії. Він грає не лише на сопілках. Може і на кларнеті чи, скажімо, флейті Пана. Неодноразово юнак займав високі місця на конкурсах музичних виконавців. Страшенно хоче повернутися до України, але ж що його тут чекатиме? Після такої високої освіти грати на Хрещатику «на капелюх» він не буде, а професійні виступи рідко кого цікавлять...»

«Козяча» казка українського майстра

      Отож, живучи реальністю, Дмитро Демінчук виводить у світ диво-козу хіба на великі свята справді державної ваги. Чи, скажімо, на запросини посольства Ірландії в Україні — як додатковий варіант вигуляти свою безталанну бородату подругу. Гаволови тішаться — справжній ірландець, адже волинка і картата спідниця говорять самі за себе... Однак майстрові прикро — люди не прислухаються до мотиву. Рідко хто на вулиці впізнає у ньому дійсно наше, українське. «Одного хочу, — ділиться майстер найзаповітнішим, — аби ми спільними зусиллями таки зберегли інструменти, що перейшли у спадок від предків. Хоча й подальшому їхньому розвиткові буду тільки радіти».

      Одночасно плакати і сміятися хочеться, як випаде зустріти двадцятьох ірландців. Усі вони зможуть заграти рідну музику чи проспівати рідну пісню. Не кажу вже про танці — традиційні ріл (reel) та джигу (jig). Справді, ірландський народ — органічна частина своєї культури. Це люди, які живуть музикою. А що у нас, і це — найспівочіша нація?! Коли «українець», прибившись на зйомки «Караоке на майдані», пригадає бодай один куплет материнської пісні, це вже рівносильне подвигу. Словом, живемо, пишемо свою історію...

      А тим часом ірландці вибралися із трясовини — скинули шкури мандрівних казкарів, поетів і музикантів. Нині їхній фолк став справжньою роботою для справжніх професіоналів. Виникло багато нових стилів, наприклад  фолк-панк чи панк-фолк. У них відбилися настрої завсідників дублінських барів, але вже не тільки мовою народних пісень, а й мовою сучасної молоді: панків і дітей легендарного покоління «людей за дротом».

      А українці все шукають меценатів. Просять добрих людей з-за горбів допомогти навести лад у власній хаті. А, здавалося б, треба небагато — просто відкрити дитячу школу майстрів. Легко їм дивуватися зі своєї дзвіниці, буцім і все ж є, а культура предків, даруйте, у жо... Трембіта, найекзотичніший карпатський інструмент, житиме хіба у легендах, бо майстри вимирають, а молоді не з'являються. Та й духові інструменти... «Нема, ой нема, — приказує Дмитро Демінчук, — зацікавлених зберегти свою національну культуру. У мене дорослі учні — майстри і виконавці. Але якби виконавська практика пішла навчальними закладами, це було б простіше і дієвіше. Непогано було би при Інституті культури зробити щось на кшталт факультативу.... Адже колись там справжній оркестр українських народних інструментів діяв». Звісно, можна покладатися і на виконавську традицію Державного оркестру народних інструментів під керівництвом Віктора Гуцала, в якому є майже всі українські екзотичні інструменти. Однак і той розгублює останнє. Піддаючись модерним віянням, він усе частіше виконує твори неокласиків або супроводить спів відомих співаків. Аби підняти і свій рівень. Чиста автентика, на жаль, відходить далеко вбік. То невже українці соромляться глибинного? Якщо ні, то чому ж цураються історії своїх предків?