Сьогодні білоруси можуть відвідати концерти «Ляпіса» лише за межами батьківщини. (Фото Марка ТЕРАМАЯ.)
Пригадую, як ще кілька років тому в інтерв’ю «УМ» білоруси з «Ляпіса» Сергій Міхалок та Павло Булатников заявляли про свою аполітичність і неможливість конфлікту між ними та бацькою. Проте часи міняються. Розширивши пісенний лексикон за рахунок простих сентенцій типу «Білорусь» i «свобода», група, що раніше не турбувала рідну владу своїми «Когда яблони цветут», відразу потрапила у неофіційний «чорний список». «Чорна мітка» в кар’єрі музикантів проявилася навесні, коли в Мінську, Могильові й Гомелі організатори без зрозумілих пояснень відмінили раніше заплановані концерти. Оскільки Білорусь випала з концертного туру «Ляпісів» на підтримку їхнього останнього альбому «Веселые картинки», їхні фани їздять за музикантами країнами ближнього зарубіжжя. Так було на концерті у Чернігові цієї неділі: офіційний сайт гурту заздалегідь повідомляв про можливість транспортувати меломанів із Мінська та Гомеля до України.
«Ми приїхали самі, — розповів хлопець у синій футболці з написом «Раздолбаи», представившись Дімою з Мінська. — У нас є група з 10 людей, i ми інколи їздимо на концерти «Ляпіса», що проходять за межами Білорусі. Були, наприклад, у Смоленську. Щоправда, сюди приїхало всього четверо з нашої групи. Але переконую вас, тут щонайменше відсотків 30 людей із Білорусі».
Вирахувати «білоруський елемент» у Літньому театрі, звісно, було важко — всі присутні дружно співали, підскакували в такт музиці й скандували «Ля–піс!». Дехто розмахував біло–червоно–білими стягами, насадженими на древко, що ще до концерту, очевидно, було дебелою гілкою якогось клена. Невеличкий амфітеатр концертного майданчика вміщував не більше 500 осіб, але на сцені були раді кожному присутньому слухачу. Міхалок дякував «древній чернігівській землі» за те, що дала прихисток білоруському гурту й білоруським меломанам. Спочатку здавалося, що в його перебивках між піснями немає нічого, що могло би засмутити бацьку: він говорив про дружбу й відмову від агресії. Але по мірі того, як крутішав репертуар — від просвітленої «Я верю» до панківської «Болт», — ріс і градус на сцені. Міхалок почав мріяти про часи, коли білоруські гурти зможуть виступати в Мінську, який окупували «жлоби й мажори», коли «на проспекті біля зупинок не буде збиватися купа бідних i зачуханих повій, готових віддатися тому, хто виграв у казино». У відповідь — зал ревів!
Розігріті фани проскакували на сцену через ріденьку загорожу охорони — їхня траєкторія руху була проста: перетнути сцену й вилетіти у зал, приземлившись на руки побратимів. Такий трюк проходив кілька разів. Проте вже під кінець лібералізм почав випаровуватися, й кількох «пілотів» охорона збивала просто на льоту, спихуючи грубо на асфальт. Деякі білоруси, обурені таким ставленням, нарікали: це все ваші...
«Ляпіс» чесно, до хрипу в голосі, відіграв дві години, 20 хвилин iз яких були виходом «на біс». Після ємної фрази: «Кєм ми хочем биць? Ня биць скотам!», білоруси виконали кавер на «Братів Гадюкіних» — «Наркомани на городі». Гастрольний тур гурту, як і експорт фанів, триватиме до кінця літа: білоруси об’їдуть Литву, Латвію, Естонію, Росію й у липні та серпні ще раз завернуть в Україну — на байк–шоу у Севастополі та фестиваль «Сусідній світ» у Щолкіно.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
