Їхній робочий день починається о другій ночі й завершується наступного дня приблизно о тій же порі. У це мало віриться, коли стоїш під сценою, на якій «гвинти» виконують хіти «Дарма я наївся цибулі» чи «Не мала баба клопоту» — настільки драйвово, що думаєш: «Оце мені стільки б енергії, щоб відстрибати цілий концерт, як ці хлопці. Вони собі можуть дозволити побешкетувати. Вони ж зірки, добре відпочили, тепер можуть попрацювати на сцені. Їм не треба ходити на роботу з дев’ятої до шостої. Я ж втомилася, що й повеселитися ліньки».
Але якщо б одного дня з нами сталася пригода, як у п’єсі «Фараони» Олекси Коломійця і Бог хоча би на добу–дві перетворив нас на ватагу Oт Vinta, ми добре затямили б, що все досягається потом і кров’ю. Тобто рано–вранці — інтерв’ю на телебаченні, в обід — онлайн–чати, ввечері — зустрічі з журналістами, вночі — концерт. І весь час треба бути в гуморі, дотепним, розумним, свіжим, усміхненим. Тож не дивно, що, пройшовши кола пекла шоу–бізнесу, рівненські музиканти Oт Vinta назвали свій новий альбом, над яким працювали останніх чотири роки, «Потом і кров’ю».
Платівку одразу презентували у Києві та на байк–фесті у Білорусі. Це лише початок промо–туру. Найближчим часом «гвинти» виступлять на підтримку альбому в Москві (Міжнародний байк–конгрес), Львові, Чернівцях («Обнова–фест»), Сарнах, Одесі («Гоблін–шоу»), Білгород–Дністровському (фестивалі «У–рок» і «Фортеця»). Музиканти також планують виступити і на території Західної Європи — наразі ведуть переговори з Мюнхеном і Віднем.
З появою нового альбому, на перший погляд, Oт Vinta не змінилися. Принаймні зовнішньо: ті ж жовто–чорні комбінезони, мужні обличчя, підкачані тіла, хуліганські погляди та провокаційні жарти. Тільки–от музика стала іншою: «Потом і кров’ю» кардинально відрізняється від попередніх альбомів. Це вже не та «Дупотряска» (якщо хто не пам’ятає, так називалася попередня платівка), що була раніше. У свіжаку — і політика, і кохання, і москалі з шахтарями, і криза середнього віку в чоловіків... Лідер гурту Юрко Журавель каже, що кожна пісня реально писалася потом, кров’ю і слізьми: «Цей альбом найбільш відвертий, концептуальний. Ми сміливо даємо оцінку сьогоднішньому життю, експериментуємо з інструментами, використовуємо різні ритмічні штучки. Через це я найбільше його люблю».
Окрім нових пісень, в альбом входять добре відомі «Потом і кров’ю», «Бабина торба», «Люблю». Юрко пояснює, що ці композиції виконував на багатьох концертах, але так склалося, що вони не ввійшли у жоден iз попередніх альбомів. Цю традицію продовжить ще один потенційний хіт — пісня про шахтарів «16 тонн», яка з технічних причин не увійшла до альбому (не узгоджено авторські права), але команда залюбки виконує її однією з перших на концертах–презентаціях і присвячує композицію не так шахтарям, як Віктору Януковичу. Текст композиції — переклад американської пісні Теннесі Енрі Форда Sixteen Tons, створеної у 1946 році (автор україномовної версії — Сашко Лірник). Зі змісту зрозуміло, що вона вкрай актуальна для українського сьогодення. Починається пісня зі слів «Господь чоловіка створив із землі, а з поту і крові створив шахтарів», у приспіві наспівується грубим хриплим голосом: «Шістнадцять тонн греби й довби, все глибше у шахту, все більше борги, святий Петро не кличе, не буду я в раю, у шахті вугіллям завалило душу мою».
До слова, свіжачок від «гвинтів» мав усі шанси називатися «У мене між ногами Україна», згідно з однойменною композицією, написаною Журавлем. Проте вирішили не провокувати глядачів–слухачів, бо ж насправді у пісні йдеться не про що інше, як про велосипед «Україна». А от для наших північно–східних сусідів Oт Vinta приготували композицію «17 москалів» — історія проте те, як росіяни зайшли в львівську «Криївку» і стали партизанами. Особливе місце у платівці посiдає «Балада про сіль» — чумацька пісня, в якій пояснюється, чому солоні піт, кров і сльози. Тепер залишається потрапити на черговий концерт «гвинтів» і вибрати для себе свій хіт, оскільки на колір і смак товариш не всяк.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
