Патріарх «на краю України»

01.06.2011
Патріарх «на краю України»

Новий храм УПЦ КП у містечку Дружба.

Це освячення храму УПЦ КП було для Святійшого Патріарха Київського і всієї України–Руси Філарета третім за тиждень. Полтава, Житомирщина, і в суботу — містечко Дружба Ямпільського району Сумщини.

«Хіба це не є чудом? — запитав владика під час свого звернення до мирян. — Тільки треба мати духовні очі, аби бачити чудеса». До чудес відніс Патріарх і відро­дження храму Святителя Миколая Чудотворця. Згадавши час, коли закривали церкви і безбожники блюзнірськи запитували, де ж Бог і чому не захищає пастви, Владика наголосив: ось нині й відбувається воля Божа. А де ті, хто кпинив? Їх уже немає на землі, й вони напевне не в Царстві Божому.

Місто Дружба знає мало хто. А залізничну станцію Хутір Михайлівський — прикордонний і митний пункт перед кордоном із Росією — знають скрізь. Станція — у Дружбі. Місто назвали так уже за радянських часів. А першу назву поселенню дав на честь свого сина Михайла цукрозаводчик Терещенко, чий завод обріс робітничим селищем ще позаминулого століття. То були істинно козацькі землі, розповідає уродженець Дружби, нині киянин Микола Герасименко; належали вони гетьману Мазепі, та після Полтавської битви були забрані в нього.

«Коли вирішили будувати церкву, за основу взяли суто козацький проект», — каже пан Микола. Саме йому та невеличкому гурту однодумців випала місія зведення українського храму. Власне — не на голому місці. Колись у заводі Терещенка була молільня, потім заклали церкву, та добудувати не встигли. Чого тільки не було в тих стінах у радянські часи! Зрештою створили Будинок культури, та й він дійшов руйнації. Тож церкву зробили на старому фундаменті, навпроти залізничної станції.

Щоб освятити храм, Патріарх Філарет уперше відвідав «край України», як про Дружбу висловився єпископ Сумський і Охтирський Мефодій. Вітати пастиря приїхали православні з Конотопа та Недригайлова, Ромен та Краснопілля, інших районів області. Для співслужби на Хутір Михайлівський прибули архієпископи Білгородський і Обоянський Іоасаф, Житомирський і Овруцький Ізяслав, Черкаський і Чигиринський Іоан, єпископи Полтавський і Кременчуцький Федір, Чернігівський і Ніжинський Іларіон, духовенство місцевої єпархії.

Олена Герасименко, дружина Миколи Герасименка, теж дружбівська уродженка, доклала до храму не лише думок та душі, а й практично власноруч створила іконостас. Головна ж турбота подружжя Герасименків та їхніх однодумців сьогодні — створення духовно–просвітницького центру. Його приміщення вже зведене на подвір’ї церкви; визначено, в якій кімнаті що буде розміщатися.

Робота зроблена велика, долучилося до неї багато людей, в тім числі й місцева громада. У день освячення храму головні благодійники отримали відзнаки Патріарха: Володимир Заєць — орден святого архістратига Михаїла, Микола Герасименко — орден святителя Миколая Чудотворця, Олена Герасименко — орден святої великомучениці Варвари. «За два роки, поки тривало спору­дження, ми зрозуміли, що побудувати храм — то є найлегше з того, що хочеться тут зробити, — каже пані Олена. — Бо значно складнішим буде наповнення цих стін».

Храм почав діяти у грудні — на Миколая. Вже на Великдень, кажуть місцеві мешканки, тут зібралося понад 200 людей. То чому ж так порівняно небагато тутешніх прийшли нині до церкви, запитуємо жінок? Приїжджих вийшло все ж більше. «Бо і залякують, і агітують проти, навіть по школах із цим ходять, — не втримують емоцій жінки. — На 9 травня мали служити панахиду за погиблими — у нас тут був концтабір, більше 18 тисяч людей повбивали, — то планувалося, що і настоятель нашого храму Сергій служитиме, і з інших церков. А той піп став, що з московської церкви, аж хрестом махав і кричав, щоб до нашої церкви не йшли. Гукав «не ходіть сюди, православні!» А ми хто? Мусульмани? Та подивіться: ікони в нас однакові, молитви однакові, навіть коми в тих молитвах у однаковому місці стоять. То чого ж ми не православні?!”

«Вони думають, люди не розуміють, чого вони (в УПЦ МП) таке витворяють, — характерно потирає пучки пальців одна з наших співрозмовниць. — Грошей їм хочеться! А що в людей у душі, їм все одно!»

З огляду на це, більш зрозумілим стає досить дивний пасаж. Ще напередодні сумський владика Мефодій, знайомлячи нас і з програмою зустрічі, казав, що Патріарха УПЦ КП збираються зустріти керівники Ямпільської райдержадміністрації. Увечері напередодні звідти послалися на непередбачені обставини, й зустріч не відбулася. Не було організовано й обіцяний ескорт ДАІ.

«...Храм Божий даний для того, щоб ходили до нього, — сказав владика Філарет. — І він дасть те, чого нам не вистачає. А не вистачає нам любові. І в сім’ї, і в суспільстві, і в церкві, як не прикро. Тому й держава роз’єднана, що немає любові одне до одного. Бо любов єднає. Роз’єднує гріх...»

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>