Ахтем Алієв: «Гоголь — один із моїх улюблених письменників»... (Фото автора.)
Якось у «Кримській світлиці» — єдиній україномовній газеті в автономії — з’явилася невелика замітка Ахтема Алієва: «Мне 60 лет, но я все равно изучу украинский язык!». З Артемом Алієвим я зустрівся в Грушівській школі, що в гірському Криму неподалік Судака. Туди непосидючий кримський татарин приїхав, щоб домовитись про озеленення. Він хоче прикрасити Крим, та й усю Україну, трояндовими кущами. Особиста історія пана Алієва цілком вкладається в траєкторію життя його народу: від виселення совєтами до повернення на рідну землю. Втім Ахтем Алієв повернувся до Криму ще за радянської влади — непроханий, не зрозумілий ніким, людина–виклик.
Народився Ахтем Алієв 1945 року в Бекабадському районі Узбекистану. Саме туди були виселені всі його родичі під час депортації. Згодом родич по матері Мустафа Селімов (який під час війни був комісаром Південного з’єднання кримських партизанів) допоміг родині переїхати в Кібрай. Потім навчання, служба в армії. У студентські роки вперше познайомився з українською культурою — саме тоді в Ташкенті гастролювали ансамблі «Смерічка» і «Червона рута». Тоді ж пощастило трохи поспілкуватися з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком. А ще товаришував із студентами: Іваном Кузяком зі Львівщини та Валентиною Коровицькою з Вінниччини.
Після закінчення Ташкентського сільськогосподарського інституту мав можливість зайнятися наукою, але рано змужнілого Ахтема якась підсвідома сила непереборно тягла до Криму. Таких кримськотатарських романтиків ретельно «зачищена» в 1944 році адміністрація півострова не хотіла бачити. Але Ахтемові дивом вдалося закріпитися в некурортному степовому Криму, який потребував робочої сили. А ще добрі люди порадили стати на облік у військкоматі. Після того начальство було змушене прописати наполегливого чоловіка.
Далі почалися звичні для кримських татар поневіряння: Ахтема Алієва, людину з вищою освітою, фахового агронома, використовували як чорнороба, перекидали з місця на місце. Тепер він згадує: «Інший би на моєму місці зламався, але я з першого дня перебування на батьківщині відчував підтримку Аллаха. Я постійно чув його голос: «Ходи по кримській землі впевнено, на зло не відповідай злом, намагайся робити більше добра людям. І нікого не бійся!».
Якось улітку 1974 року він побачив на дні пересохлого озера камінь, вкритий товстим шаром мулу. Почистивши його, побачив... написи німецькою мовою. Виявилося, що це надмогильний пам’ятник ХІХ століття! Цей камінь Ахтем довіз до лісопосадки і заховав, прикидавши землею і хмизом. Пригадав, що село Красногвардійське, де він працював, до війни мало іншу назву — Новий Цюрихталь. Радянська влада стирала німецький слід так само жорстоко, як і кримськотатарський. На цвинтарі не залишилося жодного гробівця... Відтак агроном ніби перекваліфікувався в археолога: шукав надмогильні плити весь вільний від роботи час. Знаходив їх у ярах, під мостами, у великих ямах для сміття, на дні річки Булганак... Може, й дивно, що у такий спосіб мусульманин намагався зберегти християнську складову історії рідного Криму. «Якби я на дні озера знайшов не німецький, а скажімо, грецький чи болгарський пам’ятник, то теж рятував би їх — це також історія мого Криму», — пояснював Ахтем–ага.
А ще він любить малювати. Є у нього і пейзажі, і портрети. Причому, не лише відомих кримськотатарських діячів, а й Пушкіна, Гоголя, Шевченка.
Повернувшись до Криму після Помаранчевої революції, він вирішив вирощувати і дарувати людям троянди. Почав з місцевої Красногвардійської школи — там висадили на подвір’ї 50 кущів троянд, виплеканих у теплицях «помаранчевого» агронома. Потім Ахтем–ага взявся за благоустрій кримськотатарських шкіл — возив саджанці у Бахчисарай, Старий Крим, Сімферополь. Після цього переключився на українські школи. Зберігає у себе подяку від директора сімферопольської школи–гімназії Наталії Руденко: «Доброму садівничому Ахтему Алієву, людині небайдужій, яка прикрашає землю».
Якось цей невгамовний чоловік прочитав замітку про канадця українського походження Степана Горлача — той пішки, хрест–навхрест, пройшов усю Україну: від Львова до Луганська і від Чернігова до Одеси, а ще з нагоди 2000–річчя християнства посадив 2000 саджанців дуба у місцях компактного проживання українців. Ахтем Алієв замислився: а що як посадити троянди через усю Україну у вигляді хреста? Від Львова до Луганська і так далі?.. Може, з часом і вдалося б реалізувати цю ідею, якби не роки і не купа «болячок». Найгірше, що Ахтем–ага почав швидко втрачати зір. Та й відгуки земляків були переважно скептичними; мовляв, зараз не час для «реверансів» у християнський бік. Адже вандали (явно не кримськотатарської національності) зруйнували 40 надмогильних пам’ятників у Бахчисарайському районі, 50 у Білогірському і понад 270 у Нижньогірському! Тут би опір як слід організувати, а не витрачати час на прикрашання материкової України трояндовими хрестами... Але Ахтем–ага для себе давно визначився: він робитиме світ красивішим і справедливішим! Наприклад, не так давно побував на батьківщині відомого вченого Левка Симиренка (село Мліїв на Черкащині) і повіз у дар землякам садівника–селекціонера 65 кущів троянд зі свого подвір’я. А ще розповів українцям про видатного кримськотатарського вченого Бекіра Чобан–заде, заспівав декілька пісень українською і кримськотатарською мовами.
Ахтем–ага міг би ще більше, якби повсякчас відчував надійну підтримку громадськості. Красномовною є цитата з його листа про святкування Дня незалежності України у Красногвардійському два роки тому: «Я ходив по селу і запрошував усіх на святковий концерт, говорив, що будемо співати лише українські пісні, танцювати лише українські танці. Дехто з українців обіцяв прийти, але чомусь не всіх, на кого я розраховував, побачив на святі. Я був одягнений в українські шаровари і у вишиванку. Співали ми «Пісню про рушник», «Розпрягайте, хлопці, коней», «Червону руту», «Черемшину» та багато інших відомих пісень. У нашому селі такого ще не було ніколи...».
Уявіть собі, як тепер почувається Ахтем Алієв, коли вже й листа нема як написати (бо очі не бачать), і гостей як слід прийняти не може, бо отримує мінімальну пенсію, та й поїхати до побратимів–однодумців складно — з тієї ж причини... А ще ж не так давно він писав: «У моєму розумінні Україна — це могутнє плодове дерево. Ми, прості люди міста і села, по суті, є кореневою системою цього дерева. Якщо коріння буде міцним і здоровим, то й держава процвітатиме, даватиме плоди. Кримські татари є частиною цього дерева, і їх неможливо відділити від нього».
Гульнара Бекірова, викладач Кримського інженерно–педагогічного університету, заступник голови спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримських татар, вважає, що реальна мета, яку ставило перед собою керівництво СРСР, депортуючи кримських татар, і досі є дискусійною та нез’ясованою. Офіційною причиною, каже пані Бекірова в інтерв’ю агенції «Zaxid.NET», була нелояльність цілого народу до радянської влади. «Що це було насправді? Надана війною можливість повного витіснення кримських татар iз Криму, яку виношувала імперська Росія, а в інтерпретації Сталіна трансформувалася в потребу заселення півострова «працьовитими російськими людьми»? Мстива акція відплати чи продуманий геополітичний крок? Цілком очевидно, що депортація не була незмінною умовою успішного завершення війни з фашистською Німеччиною в Криму. Але знаючи воістину маніакальну пристрасть вождя до пошуку винних серед окремих громадян та цілих народів, депортація як акція помсти за нелояльність не здається мені такою вже неймовірною, — каже знана дослідниця. — Проте, мабуть, є і раціональне пояснення. Депортації народів мали здебільшого «прикордонний» характер: крім кримських татар, було депортовано з місць постійного проживання і низку мусульманських і тюркських народів, що в світлі напружених взаємин СРСР і Туреччини (Сталін не виключав війни з нею) виглядає цілком логічно. Основний удар припав якраз на ті народи, які Сталін вважав «супутниками» Туреччини».
У травні 1944 року Йосип Сталін підписав постанову про виселення кримських татар iз півострова за начебто масове дезертирство та співпрацю з фашистами. Саме 18 травня почалася депортація. За два дні, до вечора 20 травня, радянські військові вигнали з домівок, за різними даними, від 180 до 190 тисяч кримських татар. Людям звеліли прихопити з собою лише вузлик iз найнеобхіднішими речами. Завантажили в поїзди і повезли до Узбекистану та Казахстану.
Упродовж наступних кількох років «сліди присутності» кримських татар на півострові ретельно «зачищали». Спеціально створена топонімічна комісія нашвидкуруч вигадувала нові, «червоні», назви для сіл замість предковічних татарських. Отак і маємо досі у Криму десятки населених пунктів зі штучними іменами — всілякі Гвардійське, Танкове, Леніно, Червоне, Веселе, Привітне, Курортне. Коли забракло фантазії (а таких сіл були сотні), модифікували під російське звучання кримсько–татарську назву. Приміром, саме так у Бахчисарайському районі «виникло» сільце Сірєнь (тобто бузок російською) натомість татарського Сірене.
Масове повернення депортованих почалося на початку 1990–х років. А за часів першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука було створено законодавчий ґрунт для повернення примусово виселеного народу на історичну батьківщину.
Не слід забувати, що разом iз татарами радянська влада виселила з Криму також німців (1940 рік), болгар, вірмен, греків (1944 р.).
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
